За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
— Так, — сказав Ренсом.
— Коли повернешся до свого світу, передай вітання від мене вашій Владарці і Матері, — мовила жінка, і вперше в її голосі прозвучала вишукана, ба навіть церемонна ввічливість. Ренсом збагнув: тепер вона дізналася нарешті, що говорить не з рівнею. Одна владарка передавала вітання іншій через підданця, а відтак її ставлення до останнього стало ще люб’язнішим. Відповісти їй виявилося нелегко.
— Наша Владарка і Мати померла, — сказав він.
— Що значить «померла»?
— Коли настає відповідний час, люди покидають наш світ. Малелділ кудись забирає їхні душі — ми сподіваємось, що у Високі Небеса. Це називається «померти».
— Не дивно, Пістрявий, що саме ваш світ було обрано для великого повороту. Ви можете постійно дивитися просто в небо і, ніби цього мало, вас ще й туди забирають. Вам виявлено ласку, вищу за всі інші.
— Це не зовсім так, — похитав головою Ренсом.
— Цікаво, — мовила вона, — чи не послали тебе сюди для того, щоб ти навчив нас «помирати»?
— Ти не розумієш, — сказав він. — У цьому немає нічого приємного, це жахливо. Смерть навіть пахне погано. Сам Малелділ заплакав, коли побачив її.
Вочевидь, і його голос, і вираз обличчя вразили Владарку. У неї в очах відчувався безмежний подив — саме подив, а не страх, — та вже за мить цей подив розтанув у неозорому океані спокою, наче його й не було.
— Про що ти говориш? — спитала вона.
— Тобі цього не збагнути, Владарко, — відказав він, — але зовсім не все, що діється в нашому світі, — добре та приємне. Трапляється, радо дав би відрізати собі руки й ноги, тільки б уникнути деяких речей… та це не допомагає.
— Як можна бажати, щоб хвиля, яку посилає нам Малелділ, нас не торкнулася?
Ренсом знав, що сперечатися не варто, та все ж сказав:
— Але ж і ти сама сподівалася зустріти Владаря, коли вперше мене побачила, а помітивши, що то не він, аж змінилася на обличчі. Хіба цього ти хотіла? Хіба не прагнула, щоб усе тоді було інакше?
Зелена Владарка аж охнула й відвернулася від нього, похиливши голову і стиснувши руки у глибокій задумі, а тоді підвела очі і сказала:
— Не роби мене старшою так швидко, бо я можу цього не витримати, — а тоді відступила від нього на кілька кроків.
Ренсом намагався зрозуміти, чи не завдав їй шкоди. Йому раптом спало на думку, що її невідання і спокій, можливо, не встановлені раз і назавжди — як-от, приміром, невідання і спокій тварини, — вони живі, а відтак вразливі. Рівновагу тут, вочевидь, підтримує розум, отже — принаймні, теоретично, — її можна порушити. Здавалося б, якщо їдеш велосипедом по рівній дорозі, то не повинен упасти, а проте таке може трапитися щохвилини. Так само й тут: ніби немає причини, через яку вона мала б змінити своє мирне щастя на гірку долю нашого роду, але водночас ніщо і не заважає їй це зробити… Спершу ця небезпека по-справжньому вжахнула Ренсома, та коли Владарка глянула йому в очі, він уже ладен був змінити слово «небезпека» на «неймовірна пригода», а потім геть усі слова взагалі повилітали йому з голови. Дивитися їй у вічі знову стало важко; він раптом збагнув, що намагалися зобразити давні митці, малюючи німб. Її обличчя було водночас і веселим, і строгим, воно, здавалося, випромінює світло, схоже на сяйво мучеництва — проте зовсім позбавлене болю. Та коли вона заговорила, він мало що второпав.
— Досі я була така молода, що ціле моє життя тепер видається мені сном… Я думала, мене ведуть, аж тут раптом виявляється, що я йшла сама…
Ренсом запитав, що саме вона має на увазі.
— Те, що ти сам щойно мені показав, — відказала Владарка. — Це ясно, як небо, та досі я цього чомусь не бачила. А це ж відбувалося щодня й щогодини. Я йду до лісу по їжу й уже думаю про один плід радше, ніж про якийсь інший. Тоді мені, можливо, трапляється не той плід, про який я думала, а інакший. Отже, сподіваючись однієї радості, отримуємо іншу. Проте ніколи раніше я не зауважувала, що саме тієї миті, коли мені трапляється цей плід, я щось викидаю з пам’яті… от ніби відкладаю щось убік. Перед очима в мене ще стоїть той плід, якого я не знайшла. І якби я захотіла… якби таке взагалі було можливо… то могла би й далі зберігати в голові той, перший намір. Тоді душа вирушила б на пошуки того, що сподівалася знайти, і відвернулася б від того, що їй послано. Так можна відвернутися від справжнього блага, а смак справжнього плоду видався би прісним у порівнянні з тим плодом, якого насправді в нас немає…
Тут Ренсом перебив її:
— Ну, навряд чи це те саме, що наштовхнутися на незнайомця, коли шукаєш свого чоловіка.
— А я розумію все це саме так. Ти і Владар відрізняєтеся поміж собою набагато більше, ніж два плоди. Радість, яку я відчула б, віднайшовши його, і радість від нових знань, які ти мені даруєш, подібні одна на одну набагато менше, ніж смак різних плодів. Коли різниця така велика, а кожне з обидвох благ таке важливе, то той перший образ залишається у пам’яті досить довго — серце може відрахувати багато ударів, — після того, як з’явилося те інше благо. Саме в цьому, Пістрявий, і криється та радість і те чудо, що їх ти мені показав; я сама відвернулася від того блага, якого чекала, і прийняла те, яке мені було послане, сама, з власної доброї волі. Можна уявити собі іншу волю, інше серце, яке й учинить інакше — думатиме тільки про те, чого чекало, і не полюбить того, що йому послано.
— Де ж тут радість і чудо? — спитав Ренсом.
Її думки витали настільки вище за його, а в очах спалахнув такий тріумф, що на Землі він неминуче обернувся б на зневагу, проте зневаги в тому світі не існувало.
— Я думала, — вела далі жінка, — що мене веде воля Того, кого я люблю, а тепер виявилося, що я йду за Ним з власної волі.
