Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Описане точно, — пробасив шефуня. — А ось що, інше питання… Пропоную оглянути район кілометрів триста на схід. Полетимо не дуже високо, програма звичайна.

— Навіщо так далеко? — невдоволено запитав Геворг. — Там усе давно оглянуто й сфотографовано.

— Подивимося ще разок, дорогенький. Раптом з’явиться щось нове.

— Космодром?

— Коли скринечка відчиняється просто, найпевніше у скринечці нічого немає, — загадково пояснив Бардов. — Прошу по місцях. Поїхали.

Вони кілька годин літали над червонуватими плато й рівнинами, повіспленими невеликими кратерами. Бардов змінював висоту — то піднімав літак на шість-сім кілометрів, то опускався на півтора-два. За ілюмінаторами пропливали пустельні ландшафти Червоної планети, що вже стали звичними для Кирила за місяці, проведені на Марсі. Плоскі червонуваті улоговини в брижах піщаних барханів, сухі русла зниклих потоків, бурі прискалки плато зі шлейфами цеглисто-червоних осипів уздовж підніжжя. Місцями червонувата поверхня була розтята тріщинами. На глибині в них угадувався лід.

«Мак, звісно, має рацію, — думав Кирило, — всі ці рівнини — замерзлий океан, проморожений до самого дна й засипаний зверху піском і щебенем. Бурі плато — залишки островів, що руйнуються морозним вивітрюванням та ураганами. Зараз вони стирчать крізь лід, як нунатаки[127] Антарктиди й Гренландії. Те, що гори і скелясті плато тут, на Марсі, ще існують, — свідчення тектонічної активності в надрах планети. Зростання гір продовжується, інакше вся поверхня планети давно була б вирівняна; всюди був би лише лід та пісок і щебінь, залишений від зруйнованих гір. Марс значно старший від Землі. Ці червонуваті пустелі на крижаній основі — майбутнє й нашої планети, якщо, звісно, сама наша цивілізація не знищить Землю раніше… — Кирило важко зітхнув, не відриваючи погляду від пустельного ландшафту за ілюмінатором. — Рівень океанів Землі поволі, але неухильно підвищується. Головна причина — притік на поверхню глибинних вод із мантії[128]. Це встановлено ще в минулому столітті, і вже в минулому столітті дехто з геологів передбачав, що рано чи пізно земні континенти потонуть у водах Світового океану. У нинішньому сторіччі підвищення рівня океану прискорилося. До внутрішніх планетарних причин додалася зовнішня — кліматичні зміни, викликані технологічним перегрівом атмосфери. Льоди полярних областей почали танути… Ми замахнулися на дослідження сусідніх планет, а не можемо впоратися з погіршенням умов на своїй власній… Коли щось подібне відбувалося й тут, на Марсі, — їх цивілізація, перш ніж потрапити в окови зледеніння, мала спочатку потонути… Цілком імовірно, якщо вони перегріли атмосферу і розтопили полярні льоди! Значить, ще до того, як частина їх зважилася покинути планету, наприклад, щоб переселитися на Землю, вони змушені були створювати підводні міста в прибережних зонах океану, рівень якого неухильно підвищувався… Значить, шукати сліди їх цивілізації треба в зонах мілководь — марсіанських шельфів[129] минулих епох. У цьому випадку шахти не мають бути глибокими. Тільки б не помилитися у виборі місця. Мак міг би допомогти…»

Кирило раптом відчув — плавний перебіг думки вривається. Щось заважало, плутало… Зарябило в очах… І ось уже на місці червонуватої рівнини під крилом літака попливли квартали дивовижного міста — вервечки струнких споруд циліндричної й куполоподібної форми, що нагадували стільники, відсвічували незліченними напівпрозорими гранями, схожими на вікна. Щось рухалося внизу зустрічними потоками, іскрилося й блищало в сонячних променях…

Промайнула думка: «Чи бачать решта?» Кирило змусив себе на мить відвести погляд від примарного міста, швидко поглянув на сусідів. Мак байдуже дивився в ілюмінатор. Неуважний погляд Геворга блукав десь край далекого північного виднокола. Бардов упевнено вів літак на схід. Машина здавалася нерухомо завислою в просторі. Кирило квапливо перевів погляд в ілюмінатор — фантом уже зник.

— Це було саме тут, — твердив Кирило. — Кілометрів двадцять на південь від того смужкуватого урвища.

— Треба було відразу казати, — обурено повторював Мак.

— Що змінилося б? Це тривало всього декілька секунд.

— Вночі теж тривало декілька секунд.

— Але тоді відразу побачили всі.

— Тому що я встиг привернути вашу увагу.

— Помітили б і без цього. Світло вдарило в ілюмінатори. Ні, сьогодні зовсім інше. Ви просто нічого не побачили б. Лише я…

Літак продовжував описувати кола над районом, у якому Кирилові відкрилося примарне місто.

— Ну як, досить? — почувся в динаміку голос шефуні. — Не бачу нічого, окрім пустелі.

— Досить, — озвався за всіх Геворг. — Треба повертатися. Сонце вже низько. Можемо не встигнути до темряви.

— Ще хоча б коло, — попросив Кирило.

Бардов зробив два кола на різній висоті й повернув на південь у бік Бази.

Невелике червонувате сонце світило тепер просто в ілюмінатори правого борту. Кирило пересів до одного з правих ілюмінаторів, відкрив свинцеву коробку, повернув її, щоб пряме сонячне світло торкнулося білих уламків, і почав дивитися в ілюмінатор. Сонце опускалося все нижче; на порожній червонуватій рівнині подовжувалися лілово-чорні тіні.

З останніми променями сонця вони сіли на Базі. Закриваючи свинцеву коробку, Кирило почув за спиною іронічний сміх Геворга.

— Вісті з Землі, — оголосив наступного ранку Бардов. — «Вітер часу» долетів щасливо. Енріке Кенбі, на жаль, помер. Азарія довезли живим, але його стан як і раніше важкий. Усі учасники перельоту поміщені в тривалий карантин. Нам запропоновано дотримуватися граничної обережності й надалі, до отримання результатів досліджень, заборонено вести роботи в каньйоні Копрат, у районі нашого космодрому і всюди, де виникають чи можуть виникнути фантоми.

— Чи не простіше взагалі заборонити нам працювати будь-де? — не витримав Мак. — Сидіти на базі, і квит. Зовсім просто!

— Із