Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Опускаючи з плечей Сергія, якого підхопив Кирило, Гіббі прошепотів:
— Рука… Канат прорізав рукавичку скафандра… Рука… примерзла…
Очі його заплющилися, тіло безсило повисло на канаті.
* * *
Сергія заледве вдалося привести до тями. Видимих травм на його тілі не виявилось, кістки рук і ніг цілі, але він був такий кволий, що не міг говорити. Майже відразу він поринув у сон. Гіббі, відморожена по лікоть рука якого страшенно розпухла, знаходився в напівпритомному стані. Часом починав марити.
Про пригоду повідомили по радіо на радянську й американську станції. Радянський літак уже вилетів, американський мав вилетіти з хвилини на хвилину.
— Наші будуть тут години через півтори, — сказав Кирило, вимикаючи радіопередавач.
Фред — він обробляв дезинфікуючою рідиною руку Гіббі — гмикнув невизначено.
— Більше нічого не говорив? — запитав Кирило, підходячи до койки, на якій лежав Гіббі.
— Ні… Повторив лише, що дуже злякався.
— Але чого злякався? Що там трапилося?
Леслі мовчки знизав плечима.
— Ми обоє, — почувся тихий голос за спиною Кирила, — злякалися… Мов удар по мізках… Зсередини.
Кирило й Леслі обернулися до койки Сергія. Очі його були розплющені. Погляд оббіг приміщення й зупинився на лежачому Гіббі.
— Він… витягнув мене?
— Він, — спіткнувшись об звалені на підлозі скафандри, Кирило зробив крок до койки Сергія, — як ти почуваєшся зараз?
— Кволість, тут болить. — Сергій підняв очі до лоба.
— Руки, ноги відчуваєш?
Сергій ворухнув пальцями правої, відтак лівої руки.
— Відчуваю, але кволість…
— Говорити можеш?
— Можу…
— То що трапилося?
— Я… не збагнув… Коли спускалися, стало раптом страшно… Не знаю, чому… Спускався далі, гадав… зараз кінець… Але йшов… Гіббі за мною… Біля забою дивлюся, йому теж моторошно… Запитав… Каже — дуже страшно… чому, не знає. Ми швидко узяли проби льоду… Укріпили блок. Трималися… Почали надягати канат… Гіббі раптом закричав, що не витримає, що зараз станеться жахливе… Почав трясти канат і кричати. Я хотів зупинити його, теж почав кричати… Нараз, мов удар у голову, зсередини… Спалах, і все…
— Більше нічого не пам’ятаєш?
— Ні… більше… нічого.
— А коли він тягнув тебе нагору?..
— Ні… Нічого… Той удар, — Сергій поволі підняв руку, торкнувся потилиці, — і ось хвилину тому зрозумів, що лежу тут, побачив вас… Скільки часу минуло?
— Години дві, либонь. Скоро прилетить наш літак.
— А він? — Сергій перевів очі на Гіббі.
— Руку пошкодив, коли піднімався. Розгерметизація скафандра. До ліктя.
— Це зле.
— Дуже зле. Скажи ще, Сергію, ви там… Нічого не побачили такого, ну…
— Фантом?
— Так.
— Я не бачив. Гадаю, він також. Радше якесь випромінювання… Або ультразвук…
— Ультразвук? Звідки?
— Н-не знаю… Він може викликати такий стан, шок, навіть убити…
— Шахта як резонатор?
— Не виключено… Треба перевірити… Прорахувати… Або джерело під льодом. Якщо там порожнини…
— Ви чуєте, Фреде? — Кирило обернувся до Леслі.
— Чую. Я не фахівець. Ані в царині ультразвуку, ані… в медицині. Втім, боюся, руку він втратить. — Леслі вказав на руку Гіббі.
— А ви, Фреде, минулого разу, — Кирило спробував упіймати погляд Леслі крізь димчасті скельця його окулярів, — коли ми спускалися в шахту, не відчули чогось подібного?
— Чому ви вирішили?
— Я нічого не вирішив, але треба ж з’ясувати, що тут відбувається.
Леслі зволікав з відповіддю:
— Все це, знаєте, дуже суб’єктивно… Я, наприклад, узагалі не люблю спускатися в шахти…
— Але якщо зупинимося перед загадкою, найпевніше вона залишиться нерозгаданою.
— А ви хотіли б відразу все розгадати, колего? Так не буває… У нас кажуть: поспішай поволі… Мені не платять більше, якщо я поспішаю…
— То що, по-вашому, слід робити?
— Перш за все подумати… Дізнатися, що він відчував чи бачив, — Леслі нахилився до самого обличчя Гіббі, прислухаючись до його мимрення, — відтак уже вирішувати… По суті, основне питання в будь-якій науці: що робити, якщо не знаєш… А ви як вважаєте?
— Вважаю, що необхідно повторити спуск. Відразу ж, як прилетить літак. Тим більше що внизу залишилися проби льоду.
— І ви пішли б, колего?
— Звісно. А ви?
— Я… Ні…
* * *
Прилетіли Бардов, Мак, лікар-хірург п’ятої зміни і ще двоє марсівників — геть молоді хлопці — Роман і Муса. Мак та хірург зайнялися постраждалими. Решті довелося перебратися в сусіднє приміщення, що служило складом, кухнею та їдальнею. Вислухавши докладну розповідь Кирила і його пропозицію, Бардов поцікавився, що думає Фред Леслі.
— В цілому я згоден, — ввічливо сказав американець, — про причини явища судити не беруся, але повторний спуск у ситуації, що склалася, вважаю небезпечним.
— Ви, звісно, маєте рацію, — погодився Бардов, — перш ніж вирішувати, почекаємо вашого шефа.
Проте Невіл Джікс не з’явився. Прилетіли Грідлі, доктор Морстон і лікар американської бази. Лікар та Грідлі попрямували в приміщення, де лежали Сергій і Гіббі. Морстон приєднався до групи марсівників і заходився розпитувати Леслі. Кирило, сівши поряд з шефунею, сказав тихо:
— Даремно гаємо час. Треба повторити спуск, поки світло. Тепер з підйомником це зовсім просто. Піду я і ще хтось, хто захоче.
