Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
— Ні, — Кирило заперечно труснув головою, допитливо вдивляючись у обличчя Леслі.
Очі його за димчастими скельцями окулярів він розгледіти не міг, але посіпування кутиків рота свідчили, що американець на межі нервової напруги.
— Те, що ви кажете, Фреде, дуже цікаво, — якомога спокійніше і м’якше сказав Кирило, — ми обов’язково повернемося до цієї теми. Але час підніматися і братися до роботи. — Він указав нагору.
— Так-так, звісно, — кивнув Леслі, — давно пора. Йдіть уперед. Я за вами.
Піднімаючись, Кирило чув у навушниках шолома уривчасте дихання Леслі. Іноді доносилося мимрення. Схоже було, що американець розмовляє сам із собою. Кирило розрізняв обривки деяких фраз: «Енріке зрозумів перший»… «Машина могла помилитися»…
У десятку метрів від устя Кирило раптом почув голос Сергія:
— Ну де ви там, чому мовчите?
Він приготувався відповісти, але його випередив Леслі:
— Піднімаємося, вже біля виходу.
Тон його голосу здався Кирилові ненатурально бадьорим.
— Чому не відповідали?
— Не чули, — сказав Кирило. — Давно викликаєш?
— Давно. І не бачив світла ваших ліхтарів.
— У цієї шахти свої особливості, — знову долучився Леслі, — поглинає і світло, і радіохвилі, і діє людям на нерви. Щоправда, не всім, — і він додав тихо, ймовірно, щоб не розчули на поверхні, — ви забудьте, Кириле, що я базікав там унизу. Все цілковиті дурниці…
Він зупинився й озирнувся. Кирило також озирнувся. Позаду був густий, здавалося, відчутно щільний морок. Світло ліхтарів майже не проникало в нього.
— Коли ми спускалися, було інакше, — невпевнено відзначив Кирило.
Леслі посміхнувся:
— Так само, колего. Ми світили собі під ноги… Дивне місце, еге ж?
* * *
Перші два дні вахти минули без пригод. Ствол удалося поглибити ще на двадцять метрів. Працювали лише одним агрегатом. Другий — американський — ще до першої проходки витягнули вгору за допомогою електричної лебідки. Удосвіта третього дня вниз спустилися Сергій і Гіббі. Вони мали взяти проби льоду із забою й закріпити внизу блок рухомого каната, за допомогою якого Фред збирався здійснювати спуск і підйом людей.
Маленьке червонувате сонце тільки ледь прорізалося в багровій імлі над східним виднокраєм, коли Кирило, що закінчив уранішнє прибирання в житловому приміщенні, підходив до устя свердловини. Фред порався біля підйомного механізму, до якого вже був приєднаний барабан рухомого каната.
Помітивши Кирила, Леслі помахав рукавицею. Кирило підійшов.
— Зараз вони там відрегулюють нижній блок, і можна кататися, — сказав Фред. — Ось карабіни для зчеплення з канатом. Браслет карабіна кріпиться на рукавиці скафандра. Хочете спробувати?
— Так. — Кирило узяв один з карабінів, защипнув браслет. — Але… як діяти ногами?
— Ноги мають ковзати по льоду. Положення ступнів, як на лижах. Можна навіть пристосувати щось на кшталт коротких лиж чи саней. Ну а взагалі ця штука головно для підйому. Спускатися можна по-старому — пішки. Не слід прискорювати спуск…
Кирило підійшов до самого устя шахти. Морок починався в декількох метрах від поверхні.
— Чому все-таки не видно світла ліхтарів унизу? — роздумував уголос Кирило. — Видно ж від забою небо…
— Ну, це зовсім просто, — відгукнувся Фред, — шахта викривлена в середній частині. Небо видно знизу не звідусіль, лише від північного краю забою.
— Не подумав! — вигукнув Кирило. — Ви, звісно, маєте рацію.
— Ще б пак… Але я маю рацію і в іншому. Лід у шахті справді поглинає світло. А ось чому, ніхто не знає…
Різко здригнулися обидві вітки каната, що зникали в мороку шахти.
— Укріпили нижній блок, — відзначив Фред, — хвилин через п’ять увімкну двигун.
Ривок повторився, ще дужчий.
— Це, звісно, Гіббі; не може не показати силу, ведм…
Леслі урвав мову на півслові, тому що по вітках каната побігли хвилі все сильніших струсів.
— Що вони там, звар’ювали?! — закричав Леслі. — Зірвуть канат із барабана.
— Певно, сигнал тривоги, — швидко сказав Кирило. — Може, просять допомоги? Вмикайте, Фреде.
Дочекавшись, поки коливання каната трохи вляглися, Леслі повернув рукоять увімкнення. Вітки каната поволі потекли в різні боки: нижня із шахти, верхня — вниз, у морок.
— У них там є карабіни для захоплення каната? — запитав Кирило.
Леслі заперечно хитнув головою в прозорому шоломі.
— Може, піти їм назустріч?
— Ні.
— А прискорити рух каната?
— Не треба…
Минуло декілька нестерпних хвилин. Блискучі нитки каната продовжували струмувати назустріч одна одній.
Ривків більше не було.
— Що там могло трапитися? — не витримав Кирило.
Леслі не відповів. Відтак, відступивши від краю шахти, спокійно сказав:
— Повертаються.
Кирило напружив зір. У чорному провалі ледь іскрилася світла цятка. Вона поволі піднімалася. Кирило напружено вдивлявся в темряву.
— Світло лише одне, Фреде, — крикнув він нарешті, — другого не бачу!
— Ні… За обтяженням каната їх двоє.
З пітьми проступав незрозумілий грибоподібний контур. Здавлений вигук Кирила змусив Леслі обернутися. Над краєм шахти поволі виростала згорблена
