Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
— Але про цю речовину на Землі ще нічого не відомо, — нерішуче заперечив Кирило, — можливо…
— Нічого іншого не може бути, дорогенький, — холодно перервав Бардов. — Будь ласка, принесіть коробку негайно.
— Питання з шахтами теж заморожується? — запитав Сергій.
— Чому? — здивувався шефуня. — Хіба шахти мають стосунок до фантомів? Ми їх проходитимемо зовсім у інших місцях. Про це сьогодні також домовлюся з Джіксом. Першу шахту закладемо найближчим часом. Отож закінчуйте підготовку апаратури.
* * *
Першу шахту заклали приблизно на рівних відстанях від радянської й американської станцій. Вирішено було вести проходку вахтовим способом, влаштувавши для цього тимчасовий табір. Вахти змінювалися що три доби. Вахта — четверо: двоє росіян, двоє американців. Шахту зробили похилою, під кутом близько тридцяти градусів до обрію, для зручності підйому і спуску енергетичних агрегатів, якими здійснювалася проходка.
Агрегатів було два, обидва термоядерні. Американці використовували стандартний блок своєї електростанції, яка забезпечувала теплом і енергією їх базу. При роботі американський агрегат давав потужний струмінь перегрітої пари. Лід, крізь який велася проходка, випаровувався, а надмірний тиск, що виникав у забої, виносив усю пару разом з мінеральними частинками, що звільнялися при випаровуванні льоду, назовні — в розріджену атмосферу планети.
Серцем радянського агрегату також був стандартний термоядерний блок енергетичної установки. Проте Сергій перемонтував його, використавши для проходки сам плазмовий промінь. Лід і вміщені в ньому мінеральні уламки не просто випаровувалися, а розпадалися на складові елементи, які у вигляді плазмового струменя виносилися назовні.
При роботі американського агрегату устя шахти нагадувало гейзер у момент виверження, а коли на зміну американській Сергій вмикав свою установку, воно перетворювалося на невеликий вулкан. Природно, що обидві установки керувалися дистанційно. Вони забезпечували проходку зі швидкістю до десяти метрів на добу і мали кожна свої переваги й недоліки. Швидкість проходки в американської установки була трохи меншою, але під час її роботи можна було стежити за складом мінеральних уламків, включених у лід. Вони виносилися на поверхню у струмені пари майже незміненими. При роботі радянської установки швидкість проходки зростала, але мінеральні частинки повністю знищувалися.
Незважаючи на те, що при увімкненні обидві установки працювали уривчасто, короткі енергетичні імпульси чергувалися з охолоджувальними продувками ствола, — теплова дія на крижані стіни шахти була значною. Ствол поступово розширювався, а в гирловій частині незабаром перетворився на вирву, звернену розтрубом до поверхні. Ця обставина ускладнювала підйоми і спуски устаткування й людей. А людям доводилося спускатися в шахту щодня для документування пройдених відтинків ствола, взяття проб льоду і мінеральних включень, профілактичного огляду енергетичних установок, кабелів, канатів. Вахти зазвичай працювали у дві зміни: одна здійснювала проходку, друга, після чотиригодинної перерви, сходила вниз для документування й огляду устаткування.
Черга Кирила вперше підійшла, коли забій шахти знаходився на глибині вісімдесяти метрів від поверхні. Вахту разом з Кирилом ніс Сергій, що підміняв одного з марсівників, зайнятого терміновим ремонтом геофізичних приладів на головній Базі. З американського боку учасниками цієї вахти виявилися доктор Фред Леслі й темношкірий Гіббі.
Вони зустрілися біля устя шахти, де американці, що прилетіли годиною раніше, чекали своїх співвітчизників.
— Ми вже прийняли вахту, — оголосив Кирило, привітавшись із американцями, — наші зараз відлітають.
— Ми ще ні, — труснув головою Леслі, — наші там, унизу.
Він указав на отвір шахти. Його димчасті окуляри дзеркально блищали під прозорим яйцеподібним шоломом.
— Спустилися знову? — здивовано запитав Кирило.
— Гадки не маю. Ми їх ще не бачили.
Невеликий літак з червоними зірками на блакитному корпусі злетів з-за розташованих неподалік півсферичних споруд табору. Зробивши коло над шахтою, він прощально гойднув крилами і взяв курс на схід. Кирило помахав рукою йому услід.
— Нашим теж слід поквапитися, — відзначив Фред, — по дорозі сюди ми перетнули зону урагану. Вона явно розширювалася.
— Гадаєте, дійде й до нас? — стривожено запитав Сергій.
— Ні, але може накрити нашу станцію. Вітер дув на південний захід.
— Ми тут під захистом плато. — Кирило вказав на північ. — Сильні урагани, ймовірно, оминають це місце. Не випадково тут зовсім мало піску й щебеню. Лід залягає близько від поверхні.
Всі поглянули на протилежний край лійкоподібного устя шахти, де під триметровим шаром цеглисто-червоного щебеню лід блакитнів та іскрився в неяскравих променях уранішнього сонця.
— Наш геофізичний прогноз виявився точним, — усміхнувся Фред Леслі. — Три метри наносів, відтак лід… Наразі все о’кей!
— Треба було все-таки пробурити контрольну свердловину, — пробурмотів Сергій, — затим починати шахту.
— Все буде о’кей, колего, — знову посміхнувся Леслі, поплескавши Сергія по блакитному наплічнику скафандра. — Ось побачите — двісті двадцять — двісті тридцять метрів льоду, під ним скельна основа — стародавній рельєф Марса. Шахта — це відразу маса інформації. По стародавньому рельєфу від неї можна повести бічні розтини. Можемо зустріти малозмінені породи.
— Йому потрібна не просто скельна основа. — Сергій повернув голову в прозорому шоломі й поглянув на Кирила.
— Я знаю, авжеж, я знаю, — сказав Леслі, — колега Кирило хотів би відразу знайти свою працивілізацію. Цього не можу обіцяти. — Він розсміявся. — Боюся, однієї шахти виявиться замало.
— Безумовно, замало, — погодився Кирило, — але однією ми не обмежимося. Крім того, тут ми можемо зустріти дно моря — стародавній марсіанський шельф.
Притримуючись за один з канатів, що сягали на глибину, знизу поволі піднімалися дві постаті в зірково-смугастих скафандрах.
— Ці піші прогулянки вниз і вгору — сумнівне задоволення, — заявив Морстон, вибираючись на поверхню, — навіть при тутешній силі тяжіння. А ще не
