Соляріс. Едем. - Станіслав Лем
«Соляріс. Едем.» — це футуристична науково-фантастична книга від знаменитого польського письменника Станіслава Лема, який втілює складні ідеї та філософські питання в захопливій сюжетній формі.
У цьому захоплюючому творі Лем створює незвичайні світи та глибоко проникає в психологію персонажів. «Соляріс. Едем.» розповідає про далеку планету Соляріс, яка населена загадковими інтелектами. Головний герой, дослідник, відправляється на цю планету з метою розкрити її секрети, але замість цього він опиняється в складних ситуаціях, де реальність і фантазія постійно переплітаються.
Автор вдається до винахідливих засобів, щоб розкрити найтемніші куточки душі персонажів та порушити складні питання про сутність буття, самотність та взаємодію між людьми та незрозумілими створіннями. Він допомагає нам усвідомити, що наші найглибші страхи і бажання відображаються у зовнішньому світі, а розумові межі не завжди здатні осягнути те, що перебуває поза ними.
Запрошуємо вас у захопливий світ «Соляріс. Едем.» на сторінках readbooks.com.ua. Цей науково-фантастичний шедевр зачаровує своєю складністю та філософією, запрошуючи читача до глибокого роздуму над сутністю світу і людського існування.
Станіслав Лем
Соляріс
Едем
РОМАНИ
Переклад з польської Дмитра Андрухова
Художник В. Ф. Яворський
Київ, Видавництво «Молодь», 1987
Післямова В. І. Дмитревського
Перекладено за виданням:
Stanisław Lem. Solaris. Edem.
«Iskry», Warszawa, 1982.
Станіслав Лем
Соляріс
ПРИБУТТЯ
Рівно о дев’ятнадцятій за бортовим часом я пройшов повз тих, що зібралися довкола колодязя, й по металевому трапу спустився в капсулу. Вона була така тісна, що в ній ледве можна було розставити лікті. Отож коли я вкрутив наконечник шланга в патрубок, який стирчав із стінки капсули і мій скафандр роздувся, я вже не міг навіть поворухнутися. Я стояв, — точніше висів, — у повітряному ложі, злившись в одне ціле з металевою шкаралупою.
Звівши очі, я побачив крізь опукле скло стіни колодязя, а вище — схилене над ним Моддардове обличчя. За мить воно щезло, і в капсулі зробилося темно — це нагорі опустили важкий захисний конус. Вісім разів завили електромотори, які затягували гайки. Потім засичало повітря, яке нагнітали в амортизатори. Очі поступово звикали до темряви. Я розрізняв уже ясно-зелені обриси табло — єдиного в кабіні.
— Ти готовий, Кельвін? — пролунало в навушниках.
— Готовий, Моддард, — відповів я.
— Ні про що не турбуйся. Станція тебе прийме, — сказав він. — Щасливої дороги!
Не встиг я відповісти, як нагорі щось заскреготало, і капсула здригнулась. Я мимохіть напружив м’язи, але вже більше нічого не відчув.
— Коли старт? — запитав я і вловив якийсь шерех, немовби на мембрану посипався дрібненький пісок.
— Ти вже летиш, Кельвін. Бувай здоров! — десь зовсім поруч пролунав голос Моддарда.
Важко було в це повірити, але прямо перед моїм обличчям відкрилася широка щілина, і я побачив крізь неї зірки. Я намагався відшукати Альфу Водолія, до якої прямував «Прометей», але марно. Небо цих обширів Галактики було мені невідоме, я не знав тут жодного сузір’я; за вузьким віконцем вихорився іскристий пил. Я чекав, коли заблимає перша зірка. Але так і не дочекався — зорі просто зблідли й почали зникати, розпливаючись на поруділому тлі. Я зрозумів, що перебуваю вже у верхніх шарах атмосфери. Стиснутий з усіх боків пневматичними подушками там, що й не поворухнешся, я міг дивитися тільки просто себе. Горизонту поки що не було видно. А я летів і летів, зовсім не відчуваючи цього. Лише тіло моє поволі й підступно огортав пал. Іззовні долинав тихий, пронизливий скрегіт, немовби по мокрому склу водили якимсь металевим предметом. Якби не цифри, що мигтіли на табло, я б і гадки не мав, з якою велетенською швидкістю падає капсула. Зірок попереду вже не було. Оглядову щілину затопило руде світло. У моїх скронях лунко гупала кров, обличчя пашіло, в потилицю дув холодний струмінь із кондиціонеру; а пошкодував, що мені не вдалося побачити «Прометея» — коли автоматичний пристрій відкрив оглядову щілину, він опинився вже, мабуть, за межами видимості.
Капсула здригнулася раз, удруге, потім почалася нестерпна вібрація; вона пробивала всі ізоляційні оболонки, повітряні подушки й проникала в глиб мого тіла — ясно-зелені обриси табло розмазалися. Та я не відчував анінайменшого страху, бо не для того прилетів із такої далечі, щоб загинути оце зараз біля самісінької мети подорожі.
— Станція Соляріс! — закричав я. — Станція Соляріс! Станція Солярісі Зробіть що-небудь.
Здається, я втрачаю стабілізацію. Станція Соляріс, говорить Кельвін. Прийом.
І знов я проґавив, важливий момент — появу планети. Вона раптом виникла переді мною, — величезна, пласка; за розмірами смуг на її поверхні я міг визначити, що перебуваю ще далеко від неї, точніше, високо, бо вже поминув ту невловну межу, коли відстань від небесного тіла стає висотою. Я падав. Усе ще падав. І виразно відчував це навіть тепер, коли заплющив очі. Втім, я відразу ж розплющив їх — хотілося побачити якнайбільше.
Почекавши ще кілька десятків секунд, я знову почав викликати станцію. Але й цього разу не отримав ніякої відповіді. В навушниках залпами тріщали атмосферні розряди. Вони чітко вирізнялися на тлі шуму, такого глибокого й низького, неначе то був голос самої планети. Оранжеве небо в оглядовій щілині запливло більмом. Скло потьмяніло; я мимохіть зіщулився, наскільки мені дозволили це зробити пневматичні подушки, та наступної миті зрозумів, що то були хмари. Вони лавиною майнули вгору й щезли. А я все ще планерував, опиняючись то в яскравому сонячному сяйві, то в тіні; капсула оберталася довкола вертикальної осі, і величезний, мовби розбухлий сонячний диск розмірено пропливав перед моїми очима, з’являючись ліворуч і щезаючи праворуч. Нараз крізь шум і тріск просто в вухо мені заторохтів далекий голова
— Станція Соляріс — Кельвіну, станція Соляріс — Кельвіну! Все гаразд. Ви під контролем станції. Станція Соляріс — Кельвіну. Приготуватися до посадки в момент нуль, повторюю, приготуватися до посадки в момент нуль, увага, починаю. Двісті п’ятдесят, двісті сорок дев’ять, двісті сорок вісім…
Між окремими словами лунало уривчасте попискування — очевидно, говорив автомат. Це було принаймні дивно. Звичайно, коли на станцію прибував хтось новий, та ще й прямо з Землі, всі, хто міг, бігли на посадочний майданчик. Однак часу на роздуми, що б це могло означати, в мене не було, бо велетенське кільце, яке описало довкола мене сонце, разом з рівниною, куди я летів, раптом стали дибки; після першого крену почався другий, у протилежний бік; я гойдався, мов важок величезного маятника, намагаючись побороти нудоту, і нараз побачив на поверхні планети, покарбованій, брудно-ліловими та чорнуватими смугами, маленьку шахівницю з білих і зелених цяток — орієнтир станції. Тієї ж миті від верху капсули щось з тріском відірвалося — довге намисто кільцевого парашута гучно залопотіло… В цих звуках було щось до болю земне — перший після стількох місяців шум справжнього вітру.
Далі все відбулося дуже швидко. Досі я тільки знав, що падав. Тепер я це побачив. Біло-зелена шахівниця навально наближалася; вже можна було розгледіти, що її намальовано на видовженому, китоподібному сріблястому корпусі з голками радарних антен, з рядами темних ілюмінаторів, і що цей металевий колос не лежить на поверхні планети, а висить над нею, відкидаючи на чорнильно-чорне тло власну тінь — еліптичну пряму ще густішої чорноти. Водночас я помітив фіолетові хвилі на поверхні Океану, які ліниво перекочувалися, зненацька сліпучо-пурпурові по краях хмари шугнули високо вгору; далеке й пласке небо між ними спалахнуло буро-оранжевою барвою; потім усе розпливлося — я ввійшов у штопор. Перш ніж
