Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов
Кирило простягнув руку, щоб допомогти американцеві вийти на поверхню, й упізнав Джері Гібсона.
— Ви? — вигукнув Кирило. — Тут? Значить, усе гаразд? Видужали?
— Майже, — силувано посміхнувся Джері, — в усякому разі мені значно краще. Дякую вам.
— Атож, у нас уже немає хворих, — процідив Морстон. — З фантомною лихоманкою покінчено.
— А що там унизу? — запитав Сергій. — Є щось нове?
Морстон роздратовано смикнув головою:
— Ні… Лід, як і вчора і тиждень тому. Такий самий, як тут, нагорі.
— Майже без мінеральних включень, — додав із зітханням Джері Гібсон. — Я зараз узяв проби в забої. Вони тут. — Він поплескав по зовнішньому футляру на своєму скафандрі. — У вахтовому журналі все записано…
— Агрегати в робочому стані? — поцікавився Сергій.
— Обидва агрегати в повній готовності, колего, — тихо сказав Джері Гібсон. — Можна починати будь-яким. Однак узяв би на себе сміливість порадити працювати вашим. На досягнутій глибині наш уже не створює потрібного тиску. Шахта не встигає провітрюватися від перегрітої пари. Крижані стіни подекуди почали плавитися, утворюються великі каверни, крижані сталактити. Все це ускладнило підйоми і спуски…
— Нам треба поспішати, Джероме, — перервав Морстон. — Фред бачив зону урагану. Ми можемо не встигнути…
— Звісно, вирушайте, — махнув рукою Леслі. — Самі розберемося. Ми всі тут не вперше.
«Окрім мене», — подумав Кирило.
* * *
Перед пуском агрегатів Кирило і Фред Леслі спустилися в забій шахти. Поки Леслі перевіряв апаратуру, Кирило уважно оглянув нижню ділянку ствола, пройдену за останню зміну. Дзеркально блищали крижані стіни, відбиваючи світло ліхтарів, укріплених на шоломах скафандрів.
Внизу біля забою ствол був ідеальним, немов його прорізав гострий ніж у м’якому податливому матеріалі. Вище у крижаних стінах темніли каверни й заглибини. Більше їх було в покрівлі над головою, але й поверхня, по якій довелося спускатися до забою, рясніла нерівностями й западинами.
Леслі, закінчивши перевірку, підійшов до Кирила.
— Джером, звісно, має рацію, — сказав він, — проходку доведеться вести вашим агрегатом. А цей, — він штовхнув ногою другий апарат, — піднімемо нагору й думатимемо, що з ним робити.
— Перемонтувати на плазмовий режим, як у нашого? — Кирило питально поглянув на Леслі.
— Навряд чи вийде. В усякому разі, тут у вахтовому таборі це виключено.
— Треба порадитися з Сергієм. Він у нас головний енергетик.
— Проте не чарівник, — усміхнувся Леслі. — Поїхали нагору?
— Зачекайте, Фреде… Я хотів запитати… Фантоми у ваших краях… більше не з’являлися?
— Ні… А у вас?
— В околицях головної Бази теж ні.
— Ну а віддалік?
— Не знаю… Одного разу спостерігали дивні нічні спалахи. — Кирило коротко розповів про події останньої ночі під час експедиції на північ.
— Я чув про подібні явища на Марсі, — задумливо сказав Леслі, — так, вони відзначалися попередніми змінами. Здається, в нашу ніхто нічого такого не бачив. Професор Джікс вважає їх різновидом полярних сяєв. Щоправда, спостерігалися вони в середніх широтах…
— Може, ми говоримо про різні речі, Фреде?
— Ну, не думаю. Мова йшла про фіолетове сяйво і яскраві промені до зеніту. Іноді променів було декілька.
— Ваші їх не фотографували?
— Не чув про такі фотографії. Повернуся, запитаю у Джікса і, якщо хочете, повідомлю.
— Дякую. Мене це цікавить… Здається, те, що ми бачили, не схоже на полярне сяйво.
— Тут вони дуже різноманітні. Півроку тому — пів марсіанського року, звісно, — мені випало бути в районі південного полюса. Я бачив там вражаючі сяйва. На Землі таких не буває. Але то були саме полярні сяйва; ні в кого не виникало сумнівів. А що, по-вашому, спостерігали ви?
— Не знаю… Адже я ще не бачив тутешніх полярних сяєв…
Фред Леслі вирішив змінити тему.
— Проблема підйому звідси — дрібниця. Я вже придумав. Рухомий канат від барабана нагорі. Ми до нього підчіплюємося спеціальними карабінами. Підчепилися — їдемо. Відчепилися — стоїмо на місці. Я народився в Сан-Франциско. У нас досі існують «канатні трамваї» для туристів. Залишилися від початку минулого століття. Лише там канат під рейками, а тут ми його протягнемо уздовж стіни шахти.
— Він згорить при роботі агрегатів.
— Чому? Енергетичні розряди дуже короткочасні, націлені лише на забій. Відразу охолоджування і продування. У шахті нічого не горить, хоча при роботі вашого агрегату вона вивергає полум’я. Вся річ у тривалості робочого циклу, колего. Це тисячні частки секунди. Навіть крижані стіни не встигають танути. Коли б не динаміка плазмового струменя, в шахті можна було б знаходитися людям, у відповідних скафандрах, звичайно.
— Я ще не бачив їх у роботі. — Кирило вказав на агрегати.
— Сьогодні побачите. — Леслі посміхнувся. — Досить гарно, якщо дивитися здалека. До речі, канати й кабелі, що ведуть до цих агрегатів, теж не горять.
— Хотів вас ще запитати, — Кирило зробив довгу паузу, — Джером Гібсон — він справді цілком видужав?
— Ну, не знаю… Ймовірно… — Леслі спохмурнів. — У нас тутешні вахти несуть добровольці. Але… оплата десятиразова в порівнянні з тим, що кожен має на базі. Морстон, наприклад, тут учетверте. Я — втретє. А Джером — уперше.
— Либонь, Джерому не слід було ризикувати. Навряд чи він повністю оговтався після хвороби. Виглядає він кепсько.
— Втомився… Тут нелегко. Ви переконаєтеся самі. Ці три дні… — Леслі не закінчив і відвернувся.
— Ризикуєш тут скрізь, — продовжував він після короткого мовчання, — але в таких місцях, як це, особливо… Ось ви запитали про фантоми. Та хіба в них річ! Хіба в них головна небезпека? Навіть якщо вони справді виникають, а
