Дивний світ - Олександр Іванович Шалімов

— Треба терміново розшукати все, що ви кинули! — вигукнув Геворг.

Мак розвів руками:

— Де шукати? Відтоді над районом космодрому пронеслося кілька ураганів. Місце для космодрому вибиралося так, щоб його не заносив пісок. Перший-таки ураган звіяв казна куди те, що ми кинули. Ми з Кирилом перевірили вчора журнал метеоспостережень. Фантом на космодромі перестав з’являтися після першого ж урагану.

— Гм. Може, є охочі виступити ще з якимось зізнанням? — поцікавився Бардов, обводячи скептичним поглядом присутніх.

— Я ще можу зізнатися, — сказав Кирило. — Тоді — в останній вечір на американській базі — я бачив фантом просто над столом кают-компанії, коли ви трясли коробку.

— Як це «тряс»? — не зрозумів шефуня.

— Струсили кілька разів, відповідаючи Джіксу, а потім опустили її в кишеню комбінезона.

— А нумо розкажіть, дорогенький.

Кирило розповів про напівпрозорі людиноподібні постаті, які привиділися йому на останній зустрічі з американцями.

— А чому тоді не сказав?

— Про що? Я й зараз не знаю, що це було.

— А ти більше не тряс цю коробку? — спохмурнів Бардов. — Останніми днями вона-бо в тебе була…

— Тряс… По-всякому.

— І що?

— Нічого.

— Гм… Нічого немає сильнішого від жаги пізнання й сили сумніву, — відзначив із зітханням шефуня. — Головна наша біда в тому, що саме ці поривання — основа будь-якої наукової діяльності… Так само й на чужій планеті, де навколо самі загадки… Спасибі, Кіре, за цікаву доповідь, за детально розроблений проект. Після невеликої перерви ми все обговоримо й ухвалимо остаточне рішення, з яким вийдемо до американців.

Дискусія на доповідь виявилася запеклою і затягнулася до вечері… Мак потім сказав Кирилові, що на минулій марсівлі подібних полемік не бувало…

Двічі за цей вечір Кирилові починало здаватися, що від його проекту не залишиться каменя на камені. Особливо різко заперечували Геворг і Сергій. Геворг стверджував, що проблеми взагалі не існує, що ні про які «сліди» палеоцивілізації Марса не може бути й мови, що вся річ у людській психіці, психічних захворюваннях, на кшталт тих, які траплялися й на Землі під час полярних зимівель. Тут — в умовах іншої планети — все проявляється різкіше.

— І чим би не виявився цей білий мінерал, — виснував Геворг, указуючи на свинцеву коробочку, — який би не був складний, за твердженням американців, його склад, він не більш, ніж мінерал — творіння природи Марса, а все решта — похідні ось цього кістяного ящика, — Геворг постукав себе пальцем по скроні, — тут і проблеми, і ключі до їх вирішення. У нас схибнулися четверо, у американців справжня епідемія — їм усім привидівся космічний корабель. А в кого тут усе гаразд — немає ні проблем, ні фантомів. Як у мене, наприклад. І я ладен тримати будь-яке парі, що до кінця марсівлі мені нічого не приверзеться. Нічого такого, що не було б справою людських рук — моїх чи будь-кого з вас. Проект усіх цих фантасмагоричних досліджень я пропоную відхилити і займатися нашими реальними програмами. Вивчати атмосферу, будову і склад кори Марса, ну і його зледеніння, звісно, оскільки й воно виявилося реальністю. А так званий «фантом Азарія» залишмо медикам, позаяк інших захворювань тут поки не виявилося.

Сергій, підтримавши в цілому точку зору Геворга, обрушився на технічну частину проекту Кирила. Оперуючи цифрами, він стверджував, що проходка шахт крізь льоди Марса — завдання нездійсненне при нинішньому оснащенні радянської й американської станцій.

— Років через двадцять-тридцять, сконструювавши на Землі відповідну техніку, можна замахнутися на дослідження підлідних просторів Марса, — сказав Сергій, опускаючись у крісло, — але, певна річ, задля корисних копалин, а не для пошуку фантастичної палеоцивілізації… Наразі й на поверхні планети справ вистачає.

Беззастережно підтримав проект лише Мак, але його виступ здався Кирилові розпливчастим і блідим після різких заперечень Геворга й Сергія. Решта, заперечуючи деталі, вимагали перенести центр тяжіння досліджень на поверхню Марса.

Шефуня уважно слухав доповідачів, з його коротких реплік важко було здогадатися, на чий бік він стане.

Кирилові, який кілька разів поривався виступити з роз’ясненням, він говорити не дозволив, відзначивши лише:

— У завершальному слові, дорогенький, скажете… Якщо знадобиться…

Завершальне слово не знадобилося.

Коли потік охочих виступити був вичерпаний, Бардов сказав:

— Спасибі… Спасибі всім за щирість, зацікавленість, запальність. Усі говорили дуже слушно, в міру свого розуміння чи нерозуміння важливості проблеми. До сказаного додати майже нема що. Наукова істина ховається часом у найнесподіваніших місцях; до неї пробираєшся заплутаними й важкими шляхами. Але вона завжди існує. Еге ж… Якщо завоюєш її, вона тобі вже не зрадить… Можна, звісно, відкласти пошук, пославшись на обставини, ніхто нас не осудить за це, окрім нас самих. Проте, гадаю, відкладати не слід. Хто не згоден, у розробці проблеми брати участі не буде. Пропоную затвердити програму як вихідну основу. Допрацьовувати її, звісно, доведеться, це вже деталі. Незгодним можу ще раз надати слово. Є охочі? Немає… Значить, прийняли й ходімо вечеряти.

Сидячи у своїй кабіні за столом, Кирило дивився на загадкові білі уламки. Кілька разів на день він відкривав свинцеву коробку, яка тепер постійно знаходилася в його розпорядженні, і, схилившись над її вмістом, намагався налаштувати себе на контакт із джерелом невідомої інформації.

Кристали німували. Мертва мінеральна субстанція, на вигляд схожа на земний кварц, не озивалася… Спектральні й рентгенівські аналізи, які дозволила здійснити апаратура радянської станції, підтвердили міркування Джерома Гібсона про складність кристалічної структури і складу уламків. Проте до повної розшифровки їх молекулярної будови було безмежно далеко. В умовах Марса завдання залишалося нездійсненним. Мак, що займався рентгенівськими аналізами, висловив припущення, що дуже тонка кристалічна структура загадкової білої субстанції спіральна, що зовсім не було характерним для мінеральних утворень.

— Що ж ви таке, — прошепотів Кирило, — й чому заніміли? Якщо,