За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

— А я, власне, трохи здивований, — сказав Ренсом, — бо ти зовсім не відрізняєшся від жінок із мого світу. Для мене це несподіванка. Я побував у ще одному світі, але розумні істоти там цілком не подібні ні на тебе, ні на мене.

— Що ж тут дивного?

— Просто я не розумію, як могли два різні світи породити однакових істот. Хіба два різні дерева родять однакові плоди?

— Але ж той інший світ старший за твій, — сказала вона.

— Звідки ти знаєш? — вражено спитав Ренсом.

— Про це мені розповідає Малелділ, — відповіла жінка. Вона говорила, а все навколо якось непомітно змінилося, хоч жодні наші чуття не допомогли б нам з’ясувати, у чому тут причина. Світло було тьмяне, повітря — м’яке; ціле Ренсомове тіло немов купалося у блаженстві, проте схоже на прекрасний сад місце, де вони стояли, враз видалося йому страшенно переповненим, а на плечі ніби ліг важкий тягар, у нього підкосилися ноги, і він ледь не впав на землю.

— Я все це бачу, — вела далі жінка. — Ось великі пухнасті істоти, ось білі велетні — як ти назвав їх? — так-так, сорни, а онде блакитні ріки. Як добре було б побачити їх на власні очі, торкнутися до них! Адже таких істот більше не буде, вони зосталися тільки у прадавніх світах.

— Чому? — запитав Ренсом пошепки, не зводячи з неї погляду.

— Тобі це має бути відомо краще, ніж мені, — відказала вона. — Хіба ж не у твоєму світі все це відбулося?

— Що саме?

— Я думала, що почую про це від тебе, — тепер уже здивувалася вона.

— Про що ти? — перепитав він.

— У твоєму світі Малелділ вперше прийняв цей образ, — пояснила жінка, — образ твого і мого роду.

— Тобі і це відомо? — різко спитав Репсом. Почуття, які його охопили, зрозуміє той, кому траплялося бачити чудовий сон, але при цьому шалено хотілося негайно прокинутися.

— Так, відомо. Ми розмовляли, і Малелділ за цей час зробив мене ще старшою, — відповіла вона. Такого виразу, який набіг тієї миті їй на обличчя, Ренсомові ще не доводилося бачити зроду-віку, і йому просто несила було на неї дивитися. Він уже геть не розумів, що тут відбувається. Запала довга мовчанка. Перед тим, як заговорити знову, Ренсом звівся на ноги, підійшов до води і напився.

— Послухай, — запитав він нарешті, — чому ти кажеш, що такі створіння зосталися тільки у прадавніх світах?

— Невже ти ще такий молодий? — здивувалася вона. — Як же їм тепер народжуватися? Відтоді, як Той, кого ми любимо, став чоловіком, розум уже не може набути якогось іншого вигляду. Хіба ти не розумієш? Все те пройшло, закінчилося. Час минає, минає, аж ось настає поворот, і за ним все вже зовсім інакше. Час годі повернути назад.

— Хіба може такий маленький світ, як мій, стати поворотом, про який ти говориш?

— Не розумію. Поворот не залежить від величини.

— А ти знаєш, — запитав, трохи повагавшись, Ренсом, — чому Він став у моєму світі чоловіком?

Увесь цей час йому ніяк не вдавалося змусити себе підвести догори погляд, тож її відповідь пролунала десь над ним, наче з висоти.

— Так, — мовив голос, — я знаю, чому так сталося. Але причина, відома мені, — не та, яку знаєш ти. Причин було більше. Одну я знаю, але не можу тобі сказати; ще одна відома тобі, але ти не можеш сказати її мені.

— Отже, — озвався Ренсом, — далі будуть тільки люди.

— Ти кажеш це так, наче тобі це не до вподоби.

— Гадаю, — сказав він, — розуму в мене не більше, ніж у тварини. Можливо, я й сам не тямлю, що кажу, але мені припали до серця пухнасті істоти з Малакандри, того прадавнього світу. То що — їх тепер просто викинуть? Невже для Глибоких Небес вони — тільки старий непотріб?

— Я не знаю, що таке «непотріб», — мовила вона. — Не розумію, про що ти говориш. Ти ж не думаєш, що вони гірші тільки через те, що з’явилися раніше, а тепер уже не з’являться? Їм відведено саме той період історії, а не якийсь інший. Ми — по цей бік хвилі, вони — по той. Тепер усе починається спочатку.

Найважче було те, що Ренсом не завжди чітко усвідомлював, з ким саме розмовляє, — можливо, тому (а може, й не зовсім тому), що так і не міг надовго затримати погляд на обличчі своєї співбесідниці. Йому хотілося пошвидше закінчити розмову, адже «мав уже досить» — не в образному, напівкомічному сенсі цих слів, а в їхньому прямому, ба навіть щонайпрямішому значенні. Справді, відчував, що вже досить, так, як почуваємось, коли добре виспимося чи досхочу наїмося. Ще годину тому йому було б важко на таке зважитися, а тепер він цілком невимушено мовив:

— Я не хочу більше розмовляти. Проте я хотів би перебратися на твій острів, щоб ми могли знову зустрітися, коли захочемо.

— Який острів ти називаєш моїм? — запитала вона.

— Той, на якому ти стоїш, — відповів Ренсом, — який же іще?

— Перебирайся, — сказала жінка, провівши рукою навколо так, що можна було подумати, наче увесь той світ є її домом, де вона — повноправна господиня. Ренсом зісковзнув у воду і вибрався на берег біля неї, а тоді вклонився — трохи незграбно, як то властиво сучасним чоловікам, — і попрямував до найближчого лісу. Ноги у нього ослабли і навіть поболювали, та й загалом ним оволоділо дещо дивне почуття суто фізичної втоми. Він присів долі трохи перепочити і відразу ж провалився у глибокий, позбавлений сновидінь сон.

Прокинувшись, Ренсом відчув, що знову набрався сил. Щось його все ж непокоїло, та це ніяк не було пов’язане з тим, що, прочумавшись зі сну, він збагнув, що перебуває у доволі дивному товаристві. Біля його ніг, ба навіть уткнувшись в них носом, примостився дракон; одне око мав заплющене, другим же дивився на нього. Припіднявшись на лікті і роззирнувшись навколо, він побачив, що у головах має ще одного охоронця — пухнастого звірка, схожого на кенгуру, от лишень жовтого, такого жовтого, що чогось жовтішого йому ще зроду не доводилося бачити. Варто було Ренсомові заворушитися, як тварини стали тикатися в нього носами, і не давали йому спокою, доки він не підвівся, а тоді заходилися кудись підштовхувати.