Гендерсон, повелитель дощу - Сол Беллоу

яка змила військо герцога Альби, коли відкрилися шлюзи в дамбах. Людей мені вже не було видно – між мною та ними запала стіна дощу. Я став видивлятися, де ложа Дафу, яка теж сховалася за струменями зливи, і почав вибиратися з арени, мацаючи рукою по білих вапнякових сидіннях. Несподівано мені трапився Ромілаю – він сахнувся від мене, так ніби я був для нього небезпечний. Дощ майже розгладив йому волосся, а на його обличчі застиг переляк.

– Ромілаю, – сказав я, – прошу тебе, чоловіче, допоможи мені. Поглянь, у якому я стані. Де цар? Де вони всі? Знайди мою одежу й шолом. Мені потрібен мій шолом.

Я вхопився за Ромілаю, голий-голісінький, і йшов, нахиляючись та ковзаючи, поки він проводив мене до царської ложі. Чотири жінки тримали над царем покривало, щоб він не вимок на дощі, інші підняли гамак і понесли його геть.

– Царю, царю! – загукав я.

Дафу відгорнув краєчок покривала, яке вони на нього накинули. Він був у своєму крислатому капелюсі. Я закричав, звертаючись до нього:

– Що це діється?

– Це дощ, – просто відповів він.

– Дощ? Який дощ? Це потоп. Це схоже на кінець…

– Пане Гендерсон, – сказав цар, – ви зробили нам величезну послугу, і за такі труди ми вам, звичайно, віддячимо. – Глянувши на вираз мого обличчя, він додав: – Як бачите, шановний гостю Гендерсон, боги про нас піклуються.

Восьмеро жінок, які тримали на плечах жердини, понесли його геть від мене.

– Ви програли заклад, – сказав цар Дафу.

Я так і залишився стояти, обліплений засохлою багнюкою, наче велетенська ріпа.

15

Ось так мене зробили повелителем дощу. Думаю, я дістав по заслузі, щоб ото не пхав носа не в своє кляте діло. Але в ту мить я просто нічого не міг із собою вдіяти, це був один з поривів, проти яких людина безпорадна. Отже, я вскочив у халепу – і в яку халепу! До яких наслідків це призведе? Я лежав на підлозі в якійсь комірчині в палаці, голий, смердючий, густо посмугований синцями. Дощ усе лив і лив, затоплюючи селище, вода струменіла зі стріх важкими торочками, набираючи обрисів, у яких було щось лиховісне, щось від нечистої сили. Тремтячи, я загорнувся по саме підборіддя в шкури невідомих звірів і дивився в порожнечу круглими очима, знай повторюючи:

– О, Ромілаю, не гнівайся на мене. Звідки я міг знати, в яку халепу я кидаюся?

Моя верхня губа відвисла, а ніс, посинцьований канчуками, був спотворений і дуже болів.

– О Боже, я потрапив у безвихідь. Я програв заклад і опинився в руках царя.

Та Ромілаю, як і раніше, не покинув мене в біді. Він спробував мене підбадьорити й сказав, що, на його думку, сподіватися найгіршого не варт і мені рано почувати себе в пастці. Він говорив дуже розважливо. Потім додав:

– Твоя спить, пане. До завтра.

А я йому відповів:

– Ромілаю, я дедалі більше переконуюся в тому, який добрий ти чоловік. Ти маєш рацію, мені слід зачекати. Зрештою, я тепер при владі, хоча зовсім не уявляю, в чому полягають мої обов’язки та права.

Тоді й він став готуватися до сну, опустившись навколішки і зчепивши руки, на яких заграли тугі клубки м’язів. З грудей у нього вихопився хрипкий стогін молитви, і мені, не стану приховувати, відразу полегшало на душі.

Я сказав йому:

– Молися, молися. Прошу тебе, друже, молися так, як ще не молився ніколи. Благай Бога, щоб Він порятував нас із біди.

Помолившись, Ромілаю, як завжди, закутався в ковдру, поклав долоню під щоку і підібгав до грудей коліна. Але перш ніж заплющити очі, він запитав:

– Нащо твоя зробив це, пане?

– О Ромілаю, якби я міг це пояснити, я б не був тепер тут, де я є. Навіщо я пожбурив бомбу в отих безневинних жаб, не озирнувшись ні праворуч, ні ліворуч. Не знаю, чому мої жадання завжди такі бурхливі. Моя поведінка настільки дивна, що пояснення теж має бути дивним. Роздуми тут не допоможуть, мені лишається чекати осяяння.

І, подумавши про те, в якій чорній безвиході я опинився, без найменшої надії, що сподіване осяяння прийде, я тяжко зітхнув і застогнав знову.

Анітрохи не стурбований тим, що я не дав йому задовільної відповіді, Ромілаю заснув, і незабаром я теж забувся під лопотіння дощових крапель та рики лева чи то левів у підземеллях палацу. Дух і тіло відійшли на спочинок. Я наче знепритомнів. На обличчі в мене стриміла десятиденна щетина. Прийшли сни та видіння, але я не стану розповідати про них; скажу тільки, що природа поставилася до мене по-доброму, і я проспав, мабуть, не менш як дванадцять годин – не ворухнувшись, не відчуваючи свого хворого тіла з його порізаними ступнями та посинцьованим обличчям.

Коли я прокинувся, небо було чисте й тепле, а Ромілаю вже був на ногах. У своїй комірчині я побачив двох жінок, амазонок. Я вмився, поголивсь, наказав жінкам вийти і зробив свої діла у велику миску, поставлену в кутку й призначену, як я здогадався, для цієї мети. Потім жінки повернулися з якимись одежинами; то було, як пояснив мені Ромілаю, ритуальне вбрання сунго, повелителя дощу. Він наполіг, щоб я натяг на себе ту одіж, бо відмова може призвести до неприємностей. Адже я тепер – сунго. Спершу я оглянув свою уніформу. Вона була пошита із зеленого шовку за тим самим кроєм, що й убір Дафу – я маю на увазі його штани.

– Носити сунго, – сказав Ромілаю. – Твоя тепер сунго.

– Але ж ці чортові штанці просвічують, – зауважив я. – Та нема куди діватися, доведеться їх надягти.

На мені були брудні жокейські труси, про які я вже згадував, і я натяг зелені штаненята поверх них. Хоч я й відпочив, стан у мене був не з найкращих. Мене все ще тіпала лихоманка. Мабуть, для білої людини хворіти в Африці природно. Сер Річард Бертон мав залізне здоров’я, але й він підхопив тяжку пропасницю. Спік хворів ще