За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

поспішало з півдесятка коротконогих, видовжених свинок — таких собі такс у поросячій шкурі. Крихітні жабенята, схожі на тих, яких Ренсом бачив під час грози, вистрибували навколо жінки, часом сягаючи їй аж до голови й опускаючись просто на плечі; вони були забарвлені у такі яскраві кольори, що спершу він прийняв їх за пташок на взірець наших зимородків. Жінка стояла серед тварин і спокійно дивилася на нього; її ноги були стулені докупи, руки вільно звисали повздовж тіла, у погляді не відчувалося страху — він, здавалося, не виражав узагалі нічого. Ренсом вирішив заговорити — давньосонячною мовою, звісно. «Я прибув з іншого світу», почав він, та змовк, бо зелена жінка раптом геть збила його з пантелику своєю поведінкою. Вона підняла руку і вказала на нього; у цьому жесті не було й натяку на якусь погрозу, радше ніби запрошувала всю живність навколо також ним помилуватися. Тієї ж миті вираз обличчя у неї змінився, і якусь секунду йому здавалося навіть, що вона зараз заплаче. Та натомість жінка розсміялася. Вона сміялася і сміялася, аж доки не зігнулася від сміху ледь не в дугу, одною рукою спершись до коліна, а другою раз у раз показуючи на нього. Тварини невиразно відчували — як-от наші собаки, — що їх запрошують долучитися до веселощів, і відгукувалися кожна по-своєму: хто підстрибував, хто махав крилами, хто гучно форкав, хто ставав на задні лапи. А жінка знай сміялася, доки їхні острови не розвела нова хвиля.

Ренсом сторопіло застиг на місці. Невже елділи відрядили його на Переландру тільки для того, щоб він зустрів тут особу несповна розуму? А може це злий дух, який просто знущається з нього? Чи все ж таки примара, галюцинація — від галюцинації чогось такого принаймні можна було б сподіватися? Та тут йому спало на думку — гадаю, ми з вами не додумалися б до цього так швидко, — що причина дивної поведінки незнайомки може критися в ньому самому. Можливо, вона зовсім не божевільна, просто він має смішний вигляд — ось у чому річ. Ренсом поглянув на себе. Справді, ноги у нього виглядали доволі дивно: одна була брунатно-червонястого відтінку (наче боки у Тиціанового сатира), друга натомість аж світилася мертвотною блідістю. Спробував оглянути себе й вище і побачив ту ж картину — темні та світлі смуги, що залишилися на згадку про мандрівку небесами, де сонце припікало його тільки з одного боку. Невже саме це її так розсмішило? Спершу він навіть трохи розсердився — до врочистої миті зустрічі представників двох світів можна було поставитися й серйозніше, — та потім і собі мимоволі всміхнувся: нічого не скажеш, гарно ж розпочинаються його переландрійські пригоди! Він готувався до небезпек та випробувань, зіткнувся ж спочатку з розчаруванням, а тоді з невимушеним сміхом… Онде й острів знову з’явився на виду, а з ним і жінка на березі…

Вона вже пересміялася і сиділа тепер на самісінькому краєчку свого острова, звісивши ноги у воду й неуважно погладжуючи схожу на газель тваринку, яка знай тикалася м’яким носом їй у руку. Дивлячись на неї, важко було повірити, що ще хвилину тому вона весело реготала; здавалося, сидить ось так на краю свого плавучого острова вже хтозна й скільки, можливо — з прадавніх-давен. Ренсомові зроду не доводилося бачити обличчя такого погідного і такого, сказати б, неземного, попри те, що всі риси його були цілковито людські. Згодом він дійшов висновку: таке враження складалося передусім через те, що в ньому зовсім не відчувалося того смирення, яке у нас завжди так чи інакше поєднується з повним, глибоким спокоєм. Тут же панував мир, який, схоже, ніколи не порушувала жодна буря. Це обличчя могло свідчити про недоумство чи безсмертя, могло, зрештою, виражати й щось інше, на Землі зовсім не знане. В голові у Ренсома промайнув цікавий і водночас доволі моторошний здогад: у древньому світі Малакандри йому трапилися створіння, з вигляду анітрохи не подібні на людей, проте, як з’ясувалося згодом, наділені неабияким розумом і налаштовані цілком приязно. Під чужою, неземною зовнішністю у них крилося серце, дуже схоже на людське. Невже тепер йому доведеться зіткнутися з чимось протилежним? Тепер він розумів, що слово «людський» стосується чогось більшого, ніж певна форма тіла чи навіть розум, адже пов’язане і з тією спільністю крові і пам’яті, яка поєднує всіх людей на землі. Натомість ця істота не належала до його роду; жодна, ба навіть щонайхимернішим чином викривлена гілка генеалогічного дерева не могла поєднувати його з нею. В цьому сенсі у неї в жилах не текло жодної краплі «людської» крові. Її рід і рід людський було створено нарізно, окремо один від одного.

Ось такі думки вихорем пронеслися в голові у Ренсома, та вже за мить він повернувся до дійсності, бо зауважив, що освітлення навколо швидко змінюється. Спершу йому навіть здалося, що сама жіноча постать на протилежному березі стала наливатися синявою і водночас мовби випромінювати дивне електричне сяйво, та майже відразу він помітив, що все навколо також почало вигравати блакитними та фіалковими барвами, а ще йому впало у вічі, що протока між островами знову ширшає. Ренсом поглянув на небо: там уже палав усіма можливими кольорами швидкоплинний переландрійський вечір. За кілька хвилин все навколо потоне у непроглядній пітьмі, а острови розпливуться в різні боки… І він, повільно добираючи слова, заговорив до жінки прадавньою мовою:

— Я чужоземець і прибув з миром. Чи дозволите ви мені перебратися на ваш острів?

Жінка зацікавлено поглянула на нього.

— Що таке «мир»? — запитала вона.

Ренсом не міг устояти на місці від нетерпіння. Навкруги ставало дедалі темніше, а відстань до сусіднього острова щомиті зростала. Він уже розкрив було рота, щоб заговорити знову, як між островами виросла чимала хвиля, і жінка знову зникла з очей. Фіалкова у химерному призахідному світлі водяна гора нависла у нього над головою, і він помітив, що небо за нею уже геть потемніло. Коли його винесло на гребінь, сусідній острів, який опинився далеко внизу, вже огортали сутінки. Ренсом кинувся у воду. Кілька секунд йому ніяк не вдавалося виборсатися з-поміж водоростей, які немов оторочували цілий острів, тоді він таки відірвався від берега і поплив уперед, та за мить його знову швиргонуло у прибережний вир, де поміж червоним бадиллям лускали тисячі великих і маленьких бульбашок. Ще дві-три секунди напруженої боротьби — і йому поталанило вибратися на вільний простір, та не встиг він проплисти й кількох метрів, як на