Діти Дюни - Френк Херберт

Проповідник знову скерував свої порожні очниці на Алію, говорив лагідно, та його голос проникав крізь натовп.

— Муад’Діб показав нам дві речі: певне майбутнє і непевне майбутнє. Він цілком свідомо постав перед лицем крайньої непевності найбільшого Всесвіту. Він пішов наосліп зі свого місця у цьому світі. Показав нам те, що люди мусять робити завжди, віддаючи перевагу непевності перед певністю.

Алія відчула, що наприкінці цього речення в його голосі з’явилася благальна нотка.

Алія озирнулася навколо й поклала руку на руків’я крис-ножа. «Якби я зараз убила його, що б вони робили? — Вона знову відчула емоційне дрижання. — Якби я його вбила й назвалася, викривши Проповідника як ошуканця та єретика!»

А якщо доведуть, що це Пол?

Хтось підштовхнув Алію ще ближче до сліпця. Вона була зачарована його поставою, хоч змагалась із власним гнівом. Чи це Пол? Підземні боги! Що вона може зробити?

— Чому у нас забрали ще одного Лето? — гримів Проповідник. У його голосі чувся справжній біль. — Відповідайте мені, якщо зумієте! Аххх, їхнє послання виразне: покиньте певність. — Він повторив це ще лункішим голосом: — Покиньте певність! Це найглибший наказ життя. Саме про це йдеться в житті. Ми — це зонд, посланий у невідомість, у непевність. Чому ви не чуєте Муад’Діба? Якщо певність — це цілковите абсолютне знання абсолютного майбутнього, то це лише прихована смерть! Таке майбутнє настає зараз! Він показав вам це!

З жахливою точністю Проповідник простяг руку і вхопив Алію за плече. Зробив це без жодного намацування чи вагання. Вона намагалася вирватися, але він тримав її болісним стисканням, промовляючи просто їй в обличчя, тоді як люди довкола розгублено відступали.

— Що казав тобі Пол Атрід, жінко? — спитав він.

«Звідки він знає, що я жінка?» — подумала вона. Хотіла пірнути до своїх внутрішніх життів, шукаючи в них захисту, але внутрішній світ зоставався разюче тихим, наче загіпнотизованим цією постаттю з минулого.

— Він казав тобі, що завершення дорівнюють смерті! — щосили волав Проповідник. — Абсолютне передбачення — це завершення… це смерть!

Вона спробувала вирватися з його пальців. Хотіла вхопити ножа й відтяти їх від себе, але не посміла. Ще зроду не почувалася такою збентеженою.

Проповідник здійняв підборіддя і над її головою прокричав до натовпу:

— Приношу вам слова Муад’Діба! Він каже: «Ткну вам в обличчя речі, яких ви намагаєтесь уникати. Не дивує мене, що ви хочете вірити лише в те, що є для вас зручним. Як інакше люди вигадують пастки, що тримають їх у посередності? Як іще описати боягузтво?» От що каже вам Муад’Діб!

Раптом він відпустив плече Алії та штовхнув її в натовп. Вона б упала, якби люди її не втримали.

— Існувати — це означає стояти поза чимось, вирізнятися від тла! — промовив Проповідник. — Ви не мислите й не існуєте, аж доки не зважитеся ризикнути навіть власним психічним здоров’ям заради судження про ваше існування.

Ступивши вниз, Проповідник знову взяв Алію за плече — рішуче й без вагань. Але цього разу був делікатнішим. Схилився і прошепотів просто їй у вухо:

— Припини спроби знову зробити мене тлом, сестро.

Тоді з рукою на плечі молодого поводиря зійшов у натовп. Для цієї дивної пари зробили прохід. Люди простягали руки, аби торкнутися Проповідника, однак робили це напрочуд обережно, боячись того, що може виявитися під закуреним фрименським одягом.

Алія шоковано стояла сама, тоді як натовп подався слідом за Проповідником.

Вона була цілковито впевненою. Це був Пол. Не зосталося жодних сумнівів. Це був її брат. Вона відчувала те ж саме, що й натовп. Постала перед священним ликом, а зараз світ валився довкола неї. Хотіла побігти за ним, благати його, щоб порятував її від себе самої, але не могла й ворухнутися. Доки інші тиснулися, йдучи слідом за Проповідником, вона стояла, отруєна абсолютним розпачем, таким глибоким потрясінням, що могла тільки дрижати, втративши владу над своїми мускулами.

«Що я зроблю? Що я зроблю?» — питала вона себе.

Тепер у неї не було навіть Дункана, щоб підтримати, не було матері. Внутрішні життя мовчали. Була Ганіма, надійно схована під вартою у Твердині, проте Алія не могла змусити себе передати це потрясіння вцілілій близнючці.

«Усі обернулися проти мене. Що я можу зробити?»

Однобокий погляд на наш Усесвіт каже, що не слід сягати далеко, намагаючись розгледіти проблеми. Такі проблеми можуть і не настати. Стережись натомість вовка у власній загорожі. Ворожі війська, вишикувані поза нею, можуть взагалі не існувати.

Книга Азхара; Шамра I:4

Джессіка чекала Айдаго біля вікна своєї вітальні. То була комфортабельна кімната з м’якими диванами та старомодними кріслами. Жодна з її кімнат не мала силових підвісок, а кришталеві світлокулі були з інших епох. Вікно виходило на дворик із садом поверхом нижче.

Спочатку вона почула, як служниця відчиняє двері, а тоді кроки Айдаго — спершу на дерев’яній підлозі, потім на килимі. Слухала, не обертаючись, вдивлялася у поцяткований світлом зелений дворик. Зараз слід було придушити безмовну глибинну війну її емоцій. Вона глибоко вдихнула за методикою прана-бінду й відчула, як напливає вимушений спокій.

Високе сонце кинуло пучок променів у куряву над двориком, підкреслюючи срібне колесо павутини, розтягнуте на гілках липи, що майже сягала вікна. В її апартаментах було прохолодно, але повітря за зачиненим вікном тремтіло від застиглої спеки. Замок Корріно збудовано в застійному місці, хоча зелень дворика начебто заперечувала це.

Почула, як Айдаго зупинився відразу ж за нею. Не обертаючись, сказала:

— Дар мови є даром ошуканства та ілюзії, Дункане. Чому ти хочеш говорити зі мною?

— Можливо, тільки хтось один із нас виживе, — відповів він.

— І ти хочеш, щоб я у своєму звіті віддала належне твоїм зусиллям? — Вона повернулася і побачила, що він спокійно стоїть, утупившись у неї сірими металевими очима, в яких годі розпізнати, куди спрямовано погляд. Якими порожніми вони були!

— Дункане, невже ти так ревно турбуєшся про своє місце в історії?

Промовляла звинувачувальним тоном і згадала, як вона говорила так іншого разу, стоячи лице в лице з цим чоловіком. Він тоді впився. Був приставлений, щоб шпигувати за нею, і його розривали суперечливі почуття. Але то був ще догхолівський Дункан. Цей — зовсім інша людина. Цілісна у своїх діях, нерозривна.

Дункан підтвердив її міркування, усміхнувшись.

— Історія має власний суд і