Діти Дюни - Френк Херберт
Алія не відчула іронії у словах Проповідника. Він використовував спокусливу привабливість ясних речень, промовлених із великою щирістю. Люди могли лише на мить перечепитися, спотикнувшись об зміст його слів, одразу ж усвідомивши, що він саме цього спотикання і хотів, що так він їх навчає. Справді, він підхопив реакцію натовпу й продовжив:
— Іронія часто маскує нездатність мислити за межами власної самовпевненості. Я не іронізую. Ганіма сказала, що кров її брата неможливо змити. Я з цим погоджуюсь.
Казатимуть, що Лето пішов туди, куди і його батько, зробив те саме, що і його батько. Церква Муад’Діба каже, що від імені власної людяності він обрав шлях, який може здатися абсурдним і безумним, але правильність якого підтвердить історія. Історія переписується навіть у цю мить.
Кажу вам, що з цих життів та їхніх закінчень можна буде здобути черговий урок.
Алія, чуйна до кожного нюансу, спитала себе, чому Проповідник промовив закінчень замість смертей. Невже він хотів сказати, що хтось із них або й вони обидва насправді не мертві? Як це можливо? Правдомовиця підтвердила слова Ганіми. То що ж творить цей Проповідник? Те, що він проголошує, — це міф чи реальність?
— Зверніть увагу і на цей другий урок! — загримів Проповідник, здіймаючи руки. — Якщо маєте людяність, відпустіть Усесвіт!
Він опустив руки і втупив порожні очниці просто в Алію. Здавалося, що він веде з нею приватну розмову. Це було настільки помітним, що кілька осіб поблизу обернулися, кинувши на неї питальний погляд. Алія задрижала від сили, яку відчула в ньому. Це міг бути Пол. Міг!
— Але я розумію, що люди не можуть витримати надміру дійсності, — промовив він. — Життя більшості — це втеча від себе самих. Більшість віддає перевагу правді конюшні. Всуваєте голову в стійло та вдоволено плямкаєте, доки не помрете. Інші використають вас у своїх цілях. Ви так і не вийшли з конюшні, щоб звести голову й стати своїм власним створінням. Муад’Діб прийшов сказати вам це. Не збагнувши його послання, неможливо його вшановувати!
Хтось у натовпі, може, переодягнений священник, не міг більше витримувати. Хрипкий чоловічий голос здійнявся у вигуку:
— Ти не живеш життям Муад’Діба! Чому ти смієш казати іншим, як їм його шанувати!
— Бо він мертвий! — заволав Проповідник.
Алія обернулася, щоб глянути, хто кинув виклик Проповіднику. Натовп закривав від неї чоловіка, але його голос знову залунав понад головами юрби:
— Якщо ти віриш, що він справді мертвий, то відтепер ти самотній!
«Це справді священник», — подумала Алія. Та їй не вдалося розпізнати його голос.
— Я приходжу лише для того, аби поставити просте питання, — говорив Проповідник. — Чи по смерті Муад’Діба має наступити моральне самогубство всіх людей? Чи це неуникний наслідок відходу Месії?
— То ти визнаєш його Месією! — гукнув голос із юрби.
— Чому ж ні, якщо я пророк його часів? — спитав Проповідник.
Його тон і поведінка були такими спокійними, що навіть супротивник замовк. Юрба відреагувала неспокійним гудінням, тихим тваринним звуком.
— Так, — повторив Проповідник, — я пророк цих часів.
Алія, зосередившись на ньому, розпізнавала тонкі відтінки Голосу. Він, безперечно, контролював натовп. Невже пройшов вишкіл Бене Ґессерит? Чи це чергова штучка Міссіонарія Протектіва? Взагалі не Пол, лише чергова частина нескінченної гри влади?
— Я висловлюю міф і мрію! — волав Проповідник. — Я лікар, який приймає дитя та проголошує, що дитя народилося. І я приходжу до вас у хвилину смерті. Чи вас це не турбує? Це має струснути ваші душі!
Навіть крізь гнів, викликаний його словами, Алія збагнула точний сенс його промови. Разом з іншими наблизилася до сходів, натовп штовхав її до цього високого чоловіка в пустельній одежі. Її увагу привернув його молодий поводир: що це за ясноокий зухвалий хлопець? Невже Муад’Діб найняв би такого цинічного юнака?
— Я хочу вас стурбувати! — гримів Проповідник. — Такий мій намір! Приходжу сюди, щоб змагатися з ошуканством та ілюзією вашої умовної та зорганізованої релігії. Як і у всіх таких релігій, ваша організованість наближається до боягузтва, до посередності, інерції та самовдоволення.
У натовпі залунало сердите бурмотіння.
Алія відчула напруження і злорадно міркувала, чи дійде до колотнечі. Чи вдасться Проповіднику впоратися з цим напруженням? Якщо ні, то може тут померти!
— Священнику, що кинув мені виклик! — покликав Проповідник, вказуючи в юрбу.
«Він знає!» — подумала Алія. Її прошив дрож емоцій з майже сексуальним відтінком. Проповідник вів небезпечну гру, але вів її бездоганно.
— Ти, священнику у своєму муфтіаді! — гукав Проповідник. — Ти — капелан самовдоволених! Я прийшов сюди не для того, щоб кинути виклик Муад’Дібові, а щоб кинути виклик тобі! Чи ж твоя релігія справжня, якщо вона нічого тобі не коштує і з нею не пов’язаний жодний ризик? Чи твоя релігія справжня, якщо вона тебе тучить? Чи твоя релігія справжня, якщо ти коїш злочини від її імені? До чого дійде твоя дегенерація від миті первинного одкровення? Кажи мені, священнику!
Однак супротивник мовчав. Алія помітила, що натовп знову з прихильним ентузіазмом слухає слова Проповідника. Напавши на Духівництво, він здобув співчуття присутніх! А якщо її шпигуни не помиляються, то більшість прочан і фрименів з Арракіса вірили, що цей чоловік був Муад’Дібом.
— Син Муад’Діба ризикнув, — вигукнув Проповідник. Алія почула сльози в його голосі. — Муад’Діб ризикнув! Вони заплатили свою ціну! І що здобув Муад’Діб? Релігію, яка його відторгає?
«Як же ці слова вибивають ґрунт з-під ніг, якщо вони йдуть від самого Пола, — подумала Алія. — Я мушу довідатися».
Вона підійшла ближче до сходів, а інші рушили разом із нею. Проштовхалася крізь натовп, підступила на відстань, звідки могла простягти руку й торкнутися цього таємничого пророка. Від нього війнуло пустелею, сумішшю прянощів і кременем. І Проповідник, і його юний поводир були запорошені, наче щойно прийшли з бледу. Вона бачила, що частини рук Проповідника, які виступали із зап’ястних печатей його дистикоста, були покриті густою сіткою жил. Бачила, що на пальці його лівої руки був колись перстень, — зостався слід. Пол носив на
