Діти Дюни - Френк Херберт
І Лето, який уже знав це, кивав головою на знак подяки за мудру науку.
Але голос Стілґара міг розповісти ще й інші цінні речі.
— У давнину були племена, відомі як ловці води. Називали їх «ідуалі», що означало «водяні комахи», бо ці люди не завагалися б украсти воду іншого фримена. Якби ж піймали тебе самого в пустелі, не зоставили б тобі навіть води твого власного тіла. Місце, де вони мешкали, звалося січ Джакуруту. Тоді інші племена об’єдналися і знищили ідуалів. Це було давно, ще до Кайнса, — за часів мого прапрапрадіда. Від того дня і до сьогодні жоден фримен не заходить до Джакуруту. Це табу.
Отак Лето згадав те знання, що вже залягло в його пам’яті. Це був важливий урок, що навчав, як працює пам’ять. Пам’яті було недостатньо навіть для того, чиє минуле було таке багатоформене, як у нього. Потрібно ще, аби було відоме призначення спогаду, а його цінність визначена судженням. Отож Джакуруту має воду, вітряні пастки, усі атрибути фрименської січі плюс ту неоціненну вартість, що туди не замандрує жоден фримен. Багато хто з молоді навіть не знав, що існує таке місце, як Джакуруту. Ох, очевидно, вони знали про Фондак, але ж це був притулок контрабандистів.
Ідеальне місце, щоб сховатися мертвому, — серед контрабандистів і мертвих давніх часів.
«Дякую, Стілґаре».
Хробак втомився перед світанком. Лето сповз по його боці й спостерігав, як він закопується в дюни, рухаючись поволі, на звичний лад цих створінь. Глибоко закопався і там заліг, ображено надувшись.
«Я мушу перечекати день», — подумав Лето.
Він стояв на дюні й роздивлявся довкола: порожнеча, порожнеча, порожнеча. Лише звивистий слід зниклого хробака порушував цю одноманітність.
Протяжний крик нічного птаха кинув виклик першій зеленій рисці світла вздовж східного небокраю. Лето закопався у піщану криївку, напомпував диститент, загорнувся в нього й виставив кінець піскошноркеля на поверхню.
Перш ніж заснути, довго лежав у власноруч влаштованій темряві та роздумував про рішення, яке вони ухвалили з Ганімою. То було нелегке рішення, особливо для Ганіми. Він не все їй розповів про своє видіння і про висновки, що з нього випливали. Зараз він думав, що це було саме видіння, а не сон. Проте воно мало особливість: це було видіння у видінні. Якщо існував якийсь аргумент, спроможний переконати Лето, що його батько досі живий, то він містився саме в цьому видінні всередині видіння.
«Життя пророка закриває нас у межах його видіння, — думав Лето. — А пророк може вирватися з видіння, лише влаштувавши свою смерть усупереч цьому видінню». Такий вигляд воно мало в подвійному видінні Лето, і він розмірковував, як воно пов’язано зі зробленим ним вибором. «Бідний Іван Хреститель, — подумав він. — Якби ж тільки він мав відвагу померти в інший спосіб… Але, можливо, його вибір був найвідважнішим. Звідки мені знати, які альтернативи постали перед ним? Хоча я знаю, які альтернативи постали перед моїм батьком».
Лето зітхнув. Відвернутися від батька — однаково що зрадити бога. Але Атрідівська Імперія потребувала струсу. Вона провалилася у найгірше з Полових видінь. Як недбало вона нищила людей! Це коїлося без особливих роздумів. Головна пружина релігійного шаленства була тугою і не припиняла цокати.
«І ми закриті у видінні мого батька».
Лето бачив, що виходом із цього шаленства є Золотий Шлях. Його батько бачив це. Але людство може зійти із Золотого Шляху та озиратися назад, на часи Муад’Діба, вважаючи їх кращими. Усе-таки людство має здобути досвід альтернативи Муад’Діба, інакше воно ніколи не збагне власних міфів.
«Безпека… мир… добробут».
Немає сумніву, що вибере більшість громадян Імперії, якщо постане перед вибором.
«Хоча вони ненавидять мене, — подумав він. — Хоча Гані мене ненавидить».
Його права рука засвербіла, і він подумав про жахливу рукавицю з видіння. «Це буде, — подумав він. — Так, це буде».
«Арракісе, дай мені сили», — благав він. Його планета зоставалася сильною та живою і під ним, і довкола нього. Її пісок щільно охопив диститент. Дюна була гігантом, що лічить огром своїх багатств. Ця оманлива сутність прекрасна й водночас украй огидна. Єдиною монетою, яку насправді знали її купці, було пульсування крові їхньої власної потуги, хай як ця потуга була нагромаджена. Взяли цю планету, як мужчина бере полонянку-наложницю, як Бене Ґессерит бере своїх Сестер.
Нічого дивного, що Стілґар ненавидить купців-священників.
Спасибі тобі, Стілґаре.
Тоді Лето згадав красу давніх січових звичаїв, життя, яке протікало до приходу імперської технократії, а його думки пливли, як — це він знав — пливли Стілґарові сни. До світлокуль і лазерів, до орнітоптерів і краулерів для добування прянощів існувало інше життя: смуглошкірі матері з дітьми на колінах, лампи, у яких горіла меланжева олія з тяжким ароматом кориці, наїби, які переконували своїх людей, знаючи, що нікого не можна змусити. Це був темний жар життя у кам’яних норах.
«Жахлива рукавиця поверне рівновагу», — подумав Лето.
У цю мить він уже спав.
Я бачив його кров і шматок одягу, розірваного гострими кігтями. Його сестра яскраво описала тигрів, безсумнівну скерованість їхнього нападу. Ми допитали одного зі змовників, решта мертві чи затримані. Усе вказує на змову Корріно. Правдомовиця підтвердила це свідчення.
Стілґарів звіт комісії Ландсрааду
Фарад’н стежив за Дунканом Айдаго за допомогою шпигунської системи, шукаючи пояснень поведінки цього дивного чоловіка. Було ледь пополудні, і Айдаго чекав біля виділених леді Джессіці покоїв, добиваючись аудієнції в неї. Чи вона з ним побачиться? Вона, звичайно, знатиме, що за ними шпигують. Але чи вона з ним побачиться?
Фарад’н сидів у кімнаті, де Тийканік керував колись тренуванням лазійських тигрів. Справді незаконна кімната, повна заборонених інструментів виробу іксіан і тлейлаксу. Рухаючи перемикачами праворуч, Фарад’н міг бачити Айдаго з шести різних спостережних пунктів або ж дістатися всередину апартаментів леді Джессіки, де шпигунське приладдя було не менш витонченим.
Очі Айдаго непокоїли Фарад’на. Ці глибоко запалі металеві очі,
