Діти Дюни - Френк Херберт

Кажани.

Зі свідомого заміру чи випадково це місце справляло враження покинутого. Там мала розташовуватися напівлегендарна фортеця контрабандистів: Фондак. Та що як це не Фондак? Що як табу діє досі, а це лише порожня оболонка примарного Джакуруту?

Лето припав до землі на краю надми й чекав, коли ніч увійде у свої ритми. Терплячість і обережність — обережність і терплячість. Певний час він розважався, відтворюючи в пам’яті шлях Чосера від Лондона до Кентербері, перелічуючи місцевості, почавши зі Саутерка: дві милі до колодязя Святого Томи, п’ять миль до Дебтфорда, шість миль до Грінвіча, тридцять миль до Рочестера, сорок миль до Сіттінгборна, п’ятдесят п’ять миль до Бовтона під Бліном, п’ятдесят вісім миль до Гарблдауна та шістдесят миль до Кентербері. Усвідомлення того, що мало хто в його Всесвіті згадає Чосера або ж знає якийсь Лондон, окрім селища на Гансіріді, подарувало Лето відчуття плавання понад часом. Святий Тома зберігся в Оранжистській Католицькій Біблії та Книзі Азхара, але Кентербері цілковито стерлося з людської пам’яті, як і та планета, де воно стояло. Там лежав тягар його пам’яті, усіх тих життів, що загрожували поглинути його. Якось він здійснив мандрівку до Кентербері.

Його теперішня подорож була, однак, довшою і більш небезпечною.

Потім він переповз через вершину дюни й рушив у напрямку освітлених місяцем скель. Змішувався з тінями, повз по хребтах надм, не видавав жодних звуків, які могли б викрити його присутність.

Курява зникла, як часто бувало перед бурею, і ніч стала ясною. Упродовж дня Лето не помітив жодного руху, але, наближаючись до скель, почув малих тваринок, що кудись квапилися в темряві.

У долині між двома дюнами він наткнувся на сімейство тушканчиків, що розбіглося при його наближенні. Легко здолав наступний гребінь, його роз’їдав неспокій. Та ущелина, яку він бачив, — чи веде вона до входу? Були й інші побоювання: старовинну січ завжди охороняли пастки — ями з отруйними зубцями на дні, отруйні колючки рослин. Відчував, що до нього наче прип’явся шпилькою фрименський вислів: «слуходумна ніч». І він прислухався до найтихішого звуку.

Зараз над ним здіймалися сірі скелі: що більше він наближався, то вищими вони ставали. Прислухавшись, він розпізнав голоси птахів, невидимих на цій скелі, тихий крик крилатих мисливців. Це все були звуки денних птахів, але вночі. Що змінило світ довкола них? Людська хижість?

Зненацька Лето завмер на піску. На скелі спалахнув вогонь, балет блискучих і таємничих коштовностей на тлі чорного серпанку ночі, певний сигнал, який січ висилала мандрівникам по той бік бледу. Ким були мешканці цього місця? Він прослизнув у найглибші тіні біля підніжжя скелі, намацав рукою камінь, слідом за рукою просунув тіло, шукаючи щілину, яку бачив удень. Знайшов її при восьмому кроці, вийняв піскошноркель із фримпакета, спробував промацати темряву. Коли ворухнувся, якесь туге плетиво впало йому на плечі та передпліччя, міцно зв’язавши.

Пастколоза!

Він переборов інстинктивне бажання вирватися: це лише змусило б лозу затягнутися тугіше. Випустив шноркель, зігнув пальці правої руки, намагаючись дістати запоясного ножа. Лаяв себе як безголового дурня, що не кинув чогось здалеку до тієї ущелини, перевіривши, чи безпечно в темряві. Натомість його думки були зайняті вогнем на скелі.

Кожен рух затискав пастколозу, але його пальці нарешті торкнулися руків’я ножа. Він, обережно затискаючи долонею руків’я, почав витягати ніж.

Яскраве світло охопило його, стримавши кожен рух.

— Ах, яка ж гарнесенька здобич у нашій сітці.

Позаду Лето озвався низький чоловічий голос, у його інтонаціях було щось на подив знайоме. Лето намагався повернути голову, розуміючи, що небезпечна лоза розчавить його тіло при надто вільному русі.

Рука відібрала в нього ножа, перш ніж він розгледів, хто його полонив. Вона професійно обшукала його тіло, видобуваючи дрібні пристрої, які вони з Ганімою носили, щоб уціліти. Не минула нічого, навіть шиґаструни-удавки, схованої у волоссі.

Лето все ще не бачив цього чоловіка.

Пальці зробили щось із пастколозою, і він відчув, що йому легше дихати. Але чоловік сказав:

— Не опирайся, Лето Атріде. Твоя вода у моїй чаші.

З найвищим зусиллям Лето утримав спокій і запитав:

— Ти знаєш моє ім’я?

— Звичайно! Коли хтось наставляє пастку, то робить це доцільно. Цілиться у конкретну здобич, чи не так?

Лето мовчав, але його думки кипіли.

— Вважаєш, що тебе зрадили! — промовив тяжкий голос. Руки обернули його, лагідно, але з відчутною силою. Дорослий чоловік показував дитині, хто тут старший.

При яскравих променях двох підвісних світильників Лето побачив чорний контур обличчя, закритого маскою дистикоста, каптур. Коли його очі призвичаїлися, розгледів темну смугу шкіри обличчя та повністю затінені очі людини, залежної від меланжу.

— Дивуєшся, навіщо ми завдали собі стільки клопотів, — промовив чоловік. Його голос виходив з-під запони, що закривала нижню частину обличчя. Голос був дивно приглушений, наче щоб приховати акцент.

— Я вже давно перестав дивуватися, що стільки людей прагне смерті близнят-Атрідів, — відповів Лето. — Їхні причини очевидні.

Доки Лето говорив, його думки билися об невідоме, наче об клітку, шалено шукаючи відповіді. Пастка з приманкою? Але ж ніхто не знав, окрім Ганіми? Це неможливо! Ганіма не зрадила б власного брата. Чи хтось знав його настільки добре, аби передбачити дії? Хто? Бабуся? Як вона могла?

— Не можна дозволити, аби ти продовжував те ж, що робив досі, — сказав чоловік. — Дуже недобре. Перш ніж посісти престол, мусиш здобути освіту. — Очі без білків дивилися на нього згори вниз. — Дивуєшся, що хтось може припускати, наче такій персоні, як ти, потрібна освіта? Тобі, зі знаннями цілого натовпу, схованого у твоїй пам’яті? Бачиш, саме в цьому й річ! Думаєш, що освічений, але тим часом ти лише сховище мертвих життів. Ти ще не маєш власного життя. Ти лише ходячий надлишок інших, які мають одну мету — пошуки смерті. Недобре для правителя бути шукачем смерті. Ти засипав би все довкола трупами. Твій батько, наприклад, так і не зрозумів, що…

— Як ти смієш так про нього говорити?

— Я часто смів це робити. Врешті-решт, він був усього лиш Полом Атрідом. Що ж, хлопче, ласкаво просимо до твоєї школи!

Чоловік витяг руку з-під одягу й торкнувся щоки Лето. Лето відчув поштовх, звук пострілу й виявив, що, обертаючись, падає вниз, у темряву, де повіває зелений прапор. То був зелений прапор Атрідів з його символами дня і ночі на флагштоках Дюни, з водяною трубою