Діти Дюни - Френк Херберт

Потім Венсиція стала праворуч від Фарад’на, тримаючи в руці потемнілий кубик, частково схований складкою її білої сукні.

Джессіка глянула праворуч, на Айдаго, але він уникав дивитися їй в очі.

— Бене Ґессерит мною невдоволені, — сказав Фарад’н. — Вони вважають, що я відповідальний за смерть вашого внука.

Джессіка, зберігаючи незворушний вираз обличчя, думала: «Отже, історії Ганіми повірили, якщо тільки…» Їй не подобалося це підозріле невідоме.

Айдаго заплющив очі, розплющив і подивився на Джессіку. Вона далі не зводила погляду з Фарад’на. Айдаго розповів їй про своє Раджія-видіння, але вона не здавалася занепокоєною. Він не знав, як пояснити її брак емоцій. Вона, очевидно, знала щось таке, у чому не зізнавалася.

— Ситуація така, — сказав Фарад’н і приступив до викладу всього, що він довідався про події на Арракісі, нічого не минаючи. Підсумував словами:

— Ваша онука вижила, але вона, як кажуть, під опікою леді Алії. Це має вас вдовольнити.

— Ти вбив мого внука? — спитала Джессіка.

Фарад’н чесно відповів:

— Не я. Я нещодавно довідався про змову, але це не було моїм задумом.

Джессіка глянула на Венсицію, побачила радісний вираз на її обличчі у формі серця і подумала: «Її робота! Левиця спланувала це для свого левчука». Гра, за яку левиця може поплатитися.

Знову перевівши погляд на Фарад’на, Джессіка сказала:

— Проте Сестринство вважає, що це ти його вбив.

Фарад’н обернувся до матері.

— Покажи їй звістку.

Коли Венсиція завагалася, промовив із гнівним виразом, який Джессіка відзначила для себе, щоб використати в майбутньому.

— Кажу тобі, покажи!

Зі зблідлим обличчям Венсиція показала Джессіці вістову грань кубика, активувала його. Поверхнею попливли слова, очі Джессіки забігали, читаючи: «Рада Бене Ґессерит на Валасі ІХ висловлює офіційний протест проти Дому Корріно у справі вбивства Лето Атріда ІІ. Аргументи та докази надано Внутрішній Комісії Безпеки Ландсрааду. Буде обрано нейтральну територію, а імена суддів представлено для затвердження всіма сторонами. Вимагається ваша негайна відповідь. Сабіт Рекуш від імені Ландсрааду».

Венсиція повернулася до сина, стала поруч із ним.

— Що ви збираєтеся відповісти? — спитала Джессіка.

Венсиція сказала:

— Оскільки мого сина ще формально не введено в права глави Дому Корріно, я… Куди ти?

Це останнє призначалося Фарад’ну, який, доки вона говорила, відвернувся і рушив до бічних дверей, поблизу яких стояв глухонімий вартівник.

Фарад’н зупинився, напівобернувся:

— Повертаюся до своїх книжок та інших занять, які значно цікавіші для мене.

— Як ти смієш? — спалахнула Венсиція. Її шию та щоки залив темний рум’янець.

— Я мало що смію робити від власного імені, — промовив Фарад’н. — Ти від мого імені ухвалювала рішення, які я вважаю надзвичайно огидними. З цієї миті я вирішую від власного імені або ж можеш шукати іншого спадкоємця Дому Корріно!

Джессіка швидко пробігла поглядом по учасниках цього протистояння, побачила, що Фарад’н по-справжньому розгніваний. Башар-ад’ютант нерухомо витягнувся у позиції «струнко», намагаючись вдати, наче нічого не чув. Венсиція насилу втримувалася від дикого крику. Фарад’ну, здавалося, було байдуже: хай як випадуть кості, він прийме все. Джессіці навіть імпонувала його витримка, заодно ж вона розгледіла у цьому протистоянні багато речей, які можуть бути для неї корисними. Схоже, що рішення про вислання тигрів-убивць проти її внуків було ухвалено без відома Фарад’на. Не могло бути жодних сумнівів: він не брехав, запевняючи, що довідався про планування замаху вже після того, як усе сталося. Не можна було помилитися і щодо непідробного гніву в його очах, коли він стояв, готовий погодитися з будь-яким рішенням.

Венсиція глибоко, з тремтінням зітхнула. Тоді сказала:

— Дуже добре. Формальне введення в права відбудеться завтра. Можеш діяти негайно, не чекаючи його.

Глянула на Тийканіка, який уникав дивитися їй в очі.

«Між матір’ю та сином буде гучний скандал, тільки-но вони звідси вийдуть, — подумала Джессіка. — Сподіваюся, він переможе».

Вона дозволила своїм думкам повернутися до послання Ландсрааду. Сестринство напрочуд точно визначило своїх посланців, що було заслугою планування Бене Ґессерит. У формальній ноті протесту була прихована звістка, призначена для очей Джессіки. Її зміст такий: шпигуни Сестринства знали становище Джессіки та безпомильно оцінили Фарад’на, здогадавшись, що він покаже цю звістку своїй полонянці.

— Я хотіла б почути відповідь на своє питання, — сказала Джессіка, звертаючись до Фарад’на, коли він обернувся обличчям до неї.

— Я відповім Ландсрааду, що не мав нічого спільного з цим убивством, — відповів Фарад’н. — Додам, що поділяю відразу Сестринства до того, як це було зроблено, хоча й не можу бути цілком невдоволеним наслідками. Вибачте, якщо це завдасть вам болю, але удача веде куди завгодно.

«Удача веде куди завгодно!» — подумала Джессіка. Улюблений вислів її Герцога, а з того, як Фарад’н це сказав, можна було здогадатися, що він про це знає. Вона присилувала себе проігнорувати ймовірність того, що вони справді вбили Лето. Має повірити в те, що страх Ганіми за Лето змусив її повністю розкрити план близнят. Контрабандисти приведуть Ґурні туди, де перебуватиме Лето, а тоді план Сестринства буде виконано. Лето мусить пройти випробування. Мусить. Без випробування буде приречений, як приречена Алія. А Ганіма… Що ж, з цим зіткнемося пізніше. Не було змоги послати переднароджених до Превелебної Матері Ґая Єлени Могіям.

Джессіка глибоко зітхнула.

— Рано чи пізно, — сказала вона, — комусь спаде на думку, що ви з моєю онукою могли б поєднати обидва наші Доми та зцілити давні рани.

— Це вже згадувалося як можливе, — промовив Фарад’н, швидко зиркаючи на матір. — Моя відповідь була такою: я волів би почекати наслідків останніх подій на Арракісі. Не слід ухвалювати квапливих рішень.

— Завжди існує можливість, що ти граєш на руку моїй дочці, — сказала Джессіка. Фарад’н завмер.

— Поясніть!

— Справи на Арракісі не такі, якими можуть вам здаватися, — відповіла Джессіка. — Алія грає власну гру Гиді. Моя онука в небезпеці, якщо тільки Алія не придумає способу її використати.

— Ви сподіваєтеся, що я повірю, наче ви та ваша дочка протистоїте одна одній, наче Атріди змагаються з Атрідами?

Джессіка глянула на Венсицію, тоді знову на Фарад’на.

— Корріно змагаються з Корріно.

Губи Фарад’на здригнулися у кривій посмішці.

— Добре сказано. І як же я маю грати на руку вашій дочці?

— Тим, що дав себе втягнути у смерть мого внука, викрадаючи мене.

— Викрадення…

— Не вір цій відьмі, — застерегла Венсиція.

— Я сам виберу, кому вірити, мамо, — сказав Фарад’н. — Даруйте, леді Джессіко, але я не розумію цієї справи з викраденням. Я зрозумів, що ви та ваш вірний слуга…

— Який