Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош

Раптом тихо заграв телефон. Вуйко Гаврило стрепенувся: завжди виключав мобілку, заходячи у церкву, а цього разу забув. Навіть не дивлячись, хто дзвонить, вибив, вимкнув апарат і знову заховав до кишені.

Певно, дзвонив Михайло. Так, Михайло! Ось хто зможе допомогти! Лише він: ангел-воїн, переможець чорних сил – здатен заступитися за Україну, вдихнути відвагу і дух у серця українських чоловіків. Влада, церква, армія, медіа, суспільство, волонтери… Якщо цей козацький дух розійдеться Україною, то навіть Москва зі своєю потугою нічого не зможе заподіяти.

Чорні про це знають. Вони захочуть нейтралізувати Михайла. Через Марію. Де вона зараз? Її забрали у застінки НКВС…

Від цієї думки Гаврило пополотнів. Розумів, що, допавши Марію у свої руки, чорні її зламають. Перевербують. Змусять зректися свого шляху, своїх друзів, своїх ідей, навіть свого чоловіка. А ще – своєї землі. Заради себе й дитини вона піде на це: їй уже набридли ті муки, поневіряння із одного століття в інше, постійні похорони, вічна самотність. Вона всього лиш жінка!

Із цим треба щось робити. Гаврило встав, перехрестився і рушив до виходу. Уже виходячи з храму, він надягнув окуляри, включив телефон і проглянув пропущені дзвінки: знайшов Михайла. Набрав, приклав телефон до вуха.

– Добре, що ти відзвонив, брате-товаришу, – мовив майор замість привітання. – Я тут вийшов на слід чорних, вони десь в околиці крутяться. Хворого навідували. Ти розумієш, про кого я?

– Розумію, – відповів потиху Гаврило.

– Можуть напасти. «Макаров» при тобі?

– Я до церкви ніколи зі зброєю не піду.

– Даремно ти так, брате-товаришу. Гаразд, я буду десь недалеко, в разі чого – прилечу.

– Послухай, Михайле, – перебив товариша Гаврило. – Схоже, чорні заманили нас у пастку.

– Ти про що?

– Про Марію. Якщо вона перейде на їхній бік, то ти втратиш свою силу.

– Ну, це «якщо», – засопів у слухавці майор.

– Тобі треба розірвати ту угоду з чорними…

Запала мовчанка.

– Марія пропаде без нас, а ми – без неї. Мусимо одне одного підтримувати.

– Треба чимось жертвувати, Михайле. Якщо пожертвуємо сьогодні нею, то завтра, можливо, нам вдасться врятувати…

Його мову було грубо перервано:

– Послухай мене, брате-товаришу! Компроміси, поступки й угоди – твоя сфера! А у мене є меч, я – воїн. Тому давай тримайся!

У слухавці прозвучали гудки відбою, тож Гаврило сховав телефон до кишені, підняв комір плаща і вийшов у темряву та сльоту.

Трьох підозрілих хлопців він зауважив, виходячи з церковного подвір’я. Вони курили, і їх видали вогники сигарет. Побачивши, що дід вийшов з церкви, молодчики покидали недопалки і рушили за ним. Пан Гаврило спочатку рушив до Майдану Гайдамаків, однак передумав і різко повернув праворуч, а тоді спустився згори вуличкою до Свято-Преображенського монастиря. Озирнувся – вони ішли за ним… Гаврило мить постояв, подумав, чи не гайнути монастирським подвір’ям. Там було ще підземелля, у якому можна було сховатися. Колись, ще у дев’яностих, пан Гаврило брав участь у розкопках того підземелля. Там тоді знайшли кістки – рештки людей, закатованих чекістами і закопаних просто у церкві. А під низом були іще кості, тільки набагато старші. Очевидно, вони належали монахам, що захищали у XVII столітті тоді ще католицький кляштор від козаків Лавріна Капусти.

Гаврило легенько оглянувся ще раз: переслідувачі не відставали – заховатися у монастирі він уже не встигне. Рушив далі Парковою. Тут усе ж таки було спокійніше: пізньої осені, та ще й у темну пору доби у парку завжди безлюдно. Не оглядаючись, Гаврило залишив за плечима монастир і кінотеатр, звернув на алейку, слабо освітлену ліхтарями, і попрямував до ставу, намагаючись розгледіти крізь темряву його гладь. Під ногами було болото – стежка розлізлася від недавнього дощу. Раптом збіг по бетонних східцях вниз, до самого берега ставу. Колись, ще за Союзу, тут звели виходок, щоби бажаючі могли собі справити нужду. А за кілька десятків метрів був пагорб, на якому король Ягайло любив стояти і слухати солов’їв, тож Гаврило досить часто жартував з того приводу. Справді, шкода, що той Ягайло не жив тут за радянської влади і не застав уже того виходка: тоді б він зміг не тільки послухати, але й понюхати…

Туман, що йшов від става, тут же обійняв старого і надійно заховав від ворожого ока.

Вони з’явилися на цьому місті за півхвилини, швидко збігши східцями. Враз зупинилися – було їх троє.

– Де старий? – раптом стали як вкопані і почали розглядатися.

– А може, він Бетмен, в натурі, – запропонував Малий.

– Сам ти… Просто дєд сцяти захотів: якого чорта інакше ліз би в парк?

– Треба його взяти – то в наших руках ще й посре, сука. Я всі кроси вимазав через старого гандураса. Нє, щоб посцяти на дорозі – в кущі поліз, інтелігент довбаний! – вилаявся Біда, дивлячись на своє взуття, і тут його погляд впав на землю. – Стоп, братва, на болоті сліди має бути видно. Малий, присвіти.

Наймолодший увімкнув ліхтарик.

– В натурі, – сказав Лихо, провівши світлом ліхтаря Гаврилові сліди.

Бандюки тут же озброїлися: один узяв кусень арматури, другий – ніж, а третій – натягнув на руку кастет. Вони уже рушили, як раптом почули чиїсь кроки нагорі. Не гаючи часу, братки знову вискочили східцями нагору.

Посеред парку стояв чоловік. Світло дуже слабенько його освітлювало, але навіть так можна було зрозуміти, що то не Гаврило, – вже надто могутня постать. Бандюки роззосередилися і пішли на нього, оточуючи. Незважаючи на їх грізний вигляд та зброю, чоловік їх не злякався, а стояв, спокійно чекаючи.

– Ти, фраєр, шо, страх загубив? Чеши звідси, – запропонував Лихо. Йому не хотілося, щоби хтось був свідком їхньої «розмови» з Гаврилом.

– А я тебе впізнав, хлопче: колись ти був «гаїшником».

– Шо ти сказав? – гавкнув бандит, але враз стримався, посміхнувся. – І я тебе впізнав, Міша!

Він ударив кастетом, але Михайло заблокував, схопив за руку, кинув бандита через себе і луснув кулацюгою межи очі. Біда блискавично напав ззаду, цілячи ножем під ребра. Черкнув-таки. Тоді спробував ударити знов, але цього разу Михайло перехопив руку, викрутив так, що бандюган заволав і випустив ніж.

– Малий, поможи!

Малий налетів з арматурою, однак отримав удар ногою в живіт і полетів в один бік, а арматура – у другий. Тоді Михайло обхопив Біду, що звивався у його руках як вуж, підняв і кинув щосили на землю. Тут би його й добити, але ззаду напав Лихо, б’ючи кастетом по нирках. Михайло відмахнувся,