Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Майор узяв арматуру, озирнувся, тоді сів на Біду зловив руками за голову. Бандюган заборсався, але Михайло одним легким рухом скрутив йому в’язи. Встав, пішов до Лиха. Той зробив ще одну спробу звестися на рівні, але Михайло, взявши рукою за горло, притис до землі. Чорний заборсався, з рота його виліз зміїний язик, страшні ікла спробували вкусити Михайла за руку, але той тримав міцно. Майор розмахнувся легенько і ввігнав Лихові залізо просто в серце…
Лишився останній. Михайло ішов поволі до Малого, той перелякано задкував.
– Не треба, пожалій. Ти ж ангел, ти повинен бути добрим, пощади. Я ж не біс, я тільки вчуся. Практикант, розумієш? Я тобі ще у пригоді стану, ось побачиш…
Він скавулів так переконливо, що Михайло навіть спинився на мить. Та ні, їх милувати не можна… Михайло скинув куртку і витяг меча, що тримався у піхві за спиною. Із тим мечем він не розлучався з того часу, як Господь послав його на цю землю.
– Міша! – раптом почув він за плечима й оглянувся. Там стояв Недоля. Був у довгому чорному плащі, напастованих мештах, у руках тримав арбалет. – Лапай!
Коротка стріла просвистіла і вп’ялася Михайлові у живіт. Він обхопив її рукою, одначе відразу зрозумів, що витягти її уже не зможе. Меч, котрого тримав рукою, почав опускатися…
– Моцна штука, – похвалив свій арбалет Недоля, відкинув його, а натомість витягнув ятаган. Його супротивник стікав кров’ю, не маючи вже сили оборонятися: осів на одне коліно, спираючись безсило на меч.
– Тут тобі, Міша, і смерть. Ти програв: ми цю землю забираємо собі.
Недоля вишкірився хтиво – гордість переповнювала його чорне єство, він радів усією своєю чорною душею. Демон розмахнувся і вдарив ятаганом. Михайло враз підвівся, відбив цей удар, а натомість з останніх сил увігнав меча Недолі в живіт.
Вони впали обоє: Недоля вужем кидався по землі, намагаючись закрити страшну рану в животі, Михайло ж осів, спершись спиною до дерева.
– Скільки тобі разів казати: Михайло, а не Міша…
Ангел віддав останні сили для цього удару, тож зараз йому було зовсім кепсько. Він лише міг супроводжувати поглядом Малого, що йшов до нього, виймаючи по дорозі кривий кинджал.
– Що ти надумав, сучий сину? – ледь вимовив Михайло.
– Нічого особливого – вирву тобі серце.
Михайло посміхнувся.
– Ото не думав, що доведеться згинути від рук практиканта.
Тут Малий змінився – його погляд, рухи, навіть голос. Побачивши це, конаючий Недоля аж затрусився, захрипів, та з рота його слова уже не могли вилітати – саме булькотіння. Михайло сплюнув кров’ю.
– Не бійся, практикантів тут нема. Що, Михайле, не впізнаєш?
– Тепер упізнав: люцифер власною персоною. Хитро ж ти зробив чужими руками роботу. Вся ж чорна слава знову тобі дістанеться.
– Так і є. Що ж, Михайле, був би я добрим, то дав би тобі попрощатися з цим світом. А так…
Його рука з кинджалом піднялася, але враз перед ним виросла якась незрима стіна. Не зрозумів – пішов удруге, але знову його чекало те саме.
– Доля, сатано. Вона нікому не дає втручатися у свої справи, – мовив Гаврило, що раптом з’явився нізвідки.
– У Долю вірять лише такі, як ви, слабаки! – ревкнув диявол, стискаючи кинджал у руці. – До того ж у нас угода, забув?
Тут озвався Михайло:
– Марія вистоїть! Вона пройшла крізь століття, тримаючи в руці свічку надії. Вона горить, та свічка, – і її полум’я невдовзі розжене твою пітьму, дияволе.
Запала пауза. Диявол поглянув то на Михайла, що чахнув на очах, тоді на Гаврила, посміхнувся.
– Ти сам у це віриш, ангеле? Ви прирекли невинну душу на страждання, пекельні муки – й заради чого? Щоб доказати своє? Їй ніколи не вирватися із того кола!
– Вона пройде той шлях…
– Ніколи! Чуєш, ангеле, ніколи! Марія уже вас зрадила, продала, злила… Її чоловік мертвий, вона також невдовзі сконає. Часи давно змінилися: технології пішли вгору, людські ж душі опустилися донизу. Давно уже перестали народжуватися святі угодники, великомученики і чудотворці. Нема віри. Люди відвернулися від Бога, а Він – від них. Дім Господній незабаром пусткою стоятиме: ніхто туди й ногою не ступить, зате гріховні доми – повняться, ангеле! Ти і сам це бачиш… Невдовзі, ангеле, все скінчиться. Нема віри, нема… Навіть у вас, ангелів, її вже не лишилося! Хто ж винен у тому? Та ви самі й винні! Чому допустили, щоб Марія потрапила в руки чекістів? Тепер сподіваєтеся на слабку жінку?! Ідіоти!
Гаврило ступив крок уперед:
– Чекай, дияволе, як же ми могли їй допомогти, коли перед нами виросла Стіна Долі?
Люцифер посміхнувся:
– Яка стіна? Оця, що зараз захищає Михайла від моєї помсти? Оця?
При тих словах нечистий напер на стіну: вона вгиналася перед його напором, пропускаючи його все далі й далі.
– От тобі й стіна – пропускає…
Гаврило озирнувся: позаду нього стояв Недоля – живий і неушкоджений. Лихо з Бідою також були тута. Тим часом диявол простягнув руку – його й справді вже нічого не стримувало. Він ступив крок уперед, заносячи ніж над нерухомим Михайлом. Ударив…
Розділ 62
Марія
Будинок той примостився відразу біля нашої ратуші і виглядом на замок аж ніяк не тягнув. Але все-таки це було чорне замчище, а в ньому жила Смерть. Усі наші знали, що, потрапивши в ці стіни, ніхто вже звідти не вийде. Ну, хіба скурвившись та зрадивши своїх, але це у мої плани не входило.
Тут було вогко і холодно – мур є мур. Волога не проходила крізь надто товсті стіни і стікала, утворюючи патьоки, схожі на сльози. Освітлювала все гасова лампа, що стояла на столі. Інші меблі тут не потрібні – тільки цей стіл, крісло для слідчого і табуретка для затриманого.
Стіни були голі, то тут, то там виднілися маленькі й більші бурі плями. Я так зрозуміла, що то від крові. Господи, що ж тут мало відбуватися, щоби кров аж так хлистала по стінах…
У крісло всівся Недоля, запихтів папіроскою.
– У мене до тебе одне запитання. Я знаю, що поміж вами-повстанцями
