Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош

– Скільки ж то нам іще молитися, святий Миколаю, за той мир на нашій Україні?

Він посміхнувся. Знаю, дива бувають тільки у казках, але цього чарівного вечора диво сталося і в моєму домі. Моя мрія збулася – прийшов мир. Ні, це був не той мир, за який молилися всі люди, а мій, особистий. Він зайшов у мою хату, лагідним теплом розлився по усій душі…

Я почула, як за шибкою зарипів сніг: хтось наближався до дверей. Я їх на ніч уже не зачиняла: двері і так не стримають тих, хто хоче зайти. Завіси рипнули, створка відчинилася – і в хату ввійшла… Ядвіга. Кого-кого, а її я точно тут не сподівалася побачити. А може, це просто привид, може, братова покинула вже цей жорстокий світ і тепер прийшла виригнути на прощання ще одне своє прокляття?!

Полька поставила лямпу на стіл – та слабенько освітила приміщення. Ні, вона була жива: така ж худа, виструнчена, із видовженим обличчям і блискучими очима.

– Слава Ісусу, – привіталася.

– Слава навіки, – відповіла я. – Сідай, братово, до столу. Вибач, пригостити тебе не маю чим.

Вона сіла. Дивилася на нашу хату, у якій ніколи не була, спинила погляд на Івасикові.

– Мені приснився мій чоловік – Миколай. Він прийшов до мене, погладив… – Вона замовкла на мить, тоді продовжила: – Прийшла попрощатися. Ти знаєш, поляки всі забираються з цієї землі, тож і ми виїжджаємо. Поїдемо до Вроцлава, а там буде видно. Тепер кожен буде жити на своєму, не буде більше за що різатися.

Запала мовчанка.

– Ти напиши, щойно десь осядете. Я хочу, аби Іванові діти й Миколині не забули одне про одного. У них усе ж таки кров братня. І… пробач мені за Сивоокого, це дуже важкий камінь…

– Чого ж вибачаєшся? Хіба ж ти їх палила? Та й ваших діточок я бачила… побитими. Ці мужчини… Певно, вони мусять робити те, що роблять. Я молюся кожен день у костелі за всіх тих помордованих людей…

– І я молюся у церкві.

– Добре. Ніщо їм так зараз не потрібне, як наша молитва…

Ми ще помовчали.

– Як там твої діточки? – спитала я, щоби порушити мовчанку.

– Колись ти допомагала мені, – відповіла по-іншому Ядвіга.

– Так, тільки ти мою поміч тоді відхилила, – відповіла я.

Це було кілька років тому. Я посилала тоді свого Івасика бавитися до Ядвіжиних дітей, заодно спакувала йому у торбу молока, яєць, цукру… Вона бавитися дітям дозволила, а от вміст торби горда полька передала назад. Я спробувала передати ще кілька разів, та знов і знов усе отримувала назад.

– Принесла тобі борошна у торбі, а на санях притягнула мішок бульби. Не погребуй, то від щирого серця, – сказала вона.

Я поглянула на ту важку торбу.

– Дякую тобі, братово. Прийму від тебе ту пожертву, бо дійсно невдовзі не матиму, що дитині дати їсти. Нехай тобі Господь і Матінка Божа дає здоров’ячка.

Ядвіга підвелася.

– Я немало зробила вам недоброго. Пробачте мені.

Я також підвелася.

– І ти мене прости, братово…

– Бог простить.

Вона підійшла до мене, поцілувала, я обійняла Ядвігу і притулила до себе. Я плакала, їй також текли сльози, як би горда полька не намагалася їх стримати.

Ядвіга ще раз пообіцяла, що напише, тоді пішла, лишивши торбу з борошном і запалену лямпу на столі, яка блимала своїм веселим вогником, вселяючи у душу надію.

Я зітхнула, Миколай продовжував дивитися на мене зі своєї старої ікони. Коли б я знала, що це іще не всі подарунки, які приготував для нас чудотворець…

Я вже хотіла вкладатися спати, коли у шибку знову постукали. За вікном була глупа ніч, завивала хурделиця і ліпив сніг. Мій Іван стояв у сінях, немов сніговик: шапка, кожух, штани, чоботи – усе обліплене.

– Чого ж ти ішов? Там добрий господар пса з хати не вижене? – докорила я своєму чоловікові після того, як зникла перша хвиля радості.

Іван трохи обтрусився зі снігу, щоки його грали морозним рум’янцем, а очі світилися щасливим блиском.

– Розумієш, – почав пояснювати мій чоловік, – по дорозі зустрів святого Миколая. Він там заблудився в полях через ту хугу, сказав, що не встигне усі хати обійти і щоби я допоміг йому трохи. Він казав, що у тій хаті хлопчик такий живе чемний, Івасик, що йому треба передати гарні подаруночки. Ну і де ж той чемний хлопчик?

Тут він витяг з глибоких кишень кожуха різних цукерків, пряників, медівників, півників і висипав усе це мені у фартух.

– Дякую тобі, що не забув. Тільки Івасик спить уже, не буди…

Тримаючи однією рукою поділ фартуха, другою я обійняла чоловіка й поцілувала, а тоді зайшла тихенько у кімнату і поклала обережно усі ці подарунки Івасикові під подушку, аби не розбудити.

– Тільки не давай йому всі одразу – нехай перше заспіває: «А хто-хто Миколая любить», – повчав мене Іван.

– Та вже співали сьмо і молилися, і просили ангелочка, щоби захищав нашого тата. Та ти заходь до хати, чого стоїш у сінях.

– Уже мушу йти, мене там чекають.

Я поглянула на нього і зрозуміла: мій чоловік ішов сюди не знати звідки, якими полями й лісами добирався додому у таку хурделицю, аби дати оті подаруночки на Миколая нашому синочкові. Він іще постояв у рідній хаті, ми хвилю мовчки дивилися одне на одного, тоді Іван обернувся, щоб іти, взявшись за дверну клямку. Я тут же кинулася до дверей, стримала його:

– Чекай. Не йди просто так. Хоч тобі їсти дам…

– Нема часу… Та й знаю я – туго у вас із харчами…

– Ну що ти! Як не маєш часу присісти, то хоч у дорогу дам. Я саме хліба напекла, сало маю, бульбу печену. Наберу з бочки капусти квашеної, огірків, а за той час поставлю яйця варити. Вони невдовзі зваряться… Ну, не стій же, зніми на хвилю кожух, хай обсохне, а я скоренько, ти ж знаєш.

Іван таки послухав, скинув кожуха й шапку, повішав, підійшов до Івасика, легенько поцьомав, аби не збудити, і тепліше укрив ковдрою. Сам же втомлено сів під образами. Я кинулася готувати йому припаси, віддаючи і справді останнє, складаючи все у свою велику хустину. Але то не біда: Ядвіга нам допомогла, тож від голоду не помремо, а хлопцям там більше треба… Вони за Україну