Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
– Я буду з вами до кінця. Татко казали дивитися за вами, помагати…
– Слухай мене, синочку, синку мій дорогенький, любий, ти мені зараз дуже допоможеш, якщо послухаєшся…
– Я не піду без вас, мамуньцю моя. Не лишайте мене! Я не піду сам…
Уперше в житті він не хотів мене слухати. Я уже звикла, що він розумів мене з одного лиш погляду і тут же виконав чітко і беззастережно. Тепер дитина щось зрозуміла… Я не пам’ятаю, коли мій син востаннє раз плакав. Зараз же сльози вийшли на його очі й полилися ручаєм. Мене враз здушило за горло, як би я не намагалася тоді заховати своїх сліз, вони все одно блиснули на очах.
– Івасю, Івасику, синочку…
– Мамусю, ріднесенька…
– Івасику, синочку, послухай мене, маленький мій. Ми там двоє не помістимося – ти виріс! Та й дошки вже підгнили, посунулися. Там місце хіба що для тебе є. Мене випустять, побачиш!
– Не відпустять, вони вже не відпускають нікого, мамо, мамунечко моя. Пішли, ми помістимося…
Серце моє рвалося на шматки від того дитячого плачу. Він же вчепився мені в руку і своїми ясними оченятами дивився просто на мене. Я готова була, як вовчиця, завити із дикою люттю. Як би ж мені зараз силу – то я би встала та повбивала своєю ненавистю усю ту наволоч, що налякала отак мою дитину, що наставила зброю на чоловіка, що стріляла кулями по вікнах моєї хати. Тільки не було у мене стільки тої ненависті. До того ж я знала: любов має більшу силу.
Я повитирала очі й напустила на себе грізного вигляду. Під руки потрапив Іванків прапорець, я згребла його у долоню, ненароком зачепившись за розбите скло. Порізалася. Кров полилася з пальця, заливаючи прапорець.
– Слухай мене уважно: ти повинен врятувати це бойове знамено. Як вони підуть, то вночі, коли добре стемніє, вилазь та біжи до вуйка Івана. Ну, Сапеляка! Передаш йому цей прапорець, скажеш: «Слава Україні». Це наше гасло. Він тебе заховає у безпечному місці, а потім і мені допоможе, вийде на дядька Якова, Аврамкового брата. Мені ж самій легше буде відбрехатися перед совєтами. Ти вже дорослий, Іване, давай лізь, нема часу думати. Чуєш, стрілянина припинилася, зараз червоні будуть тут, нас обох заберуть!
Не знаю, що на нього так подіяло: чи мій грізний вигляд, чи мудрі слова, чи, може, кров, що цебеніла з моєї руки. Івасик раптом притулився до мене і поцьомав у щоку. Тоді поглянув востаннє і поліз по підлозі до дверей, а вже звідти вужем заскочив у стайню. Уже там прислухався, визирнув, чи не зауважив його хтось із чекістів. Ні, всі вони зосередилися на Іванові.
Мій чоловік відходив, відстрілюючись. Мав іще надію вирватися, але того разу їх було надто багато. Попавши під шквальний вогонь, Іван схопився за ногу й бік. Поранили. Він тільки застогнав з досади і принишк у чиємусь садку. Оглянув зброю: кулі були та граната. Кілька червоних іще впаде-таки на біленький сніг…
Він уже перестав огризатися – значить, скінчилися набої. Мій син принишк – він знав, що його батько живим у руки чекістам не дасться. Малий слухав, намагаючись розібрати, що це за звуки виходять із сусідського саду. Хтось співав. Та ні, причулося. А таки співає. Тато! Відразу ж малому захотілося вирватися і побігти батькові на допомогу, але материнська настанова його стримала. Так, це був справді батьків голос, Іван перед смертю вирішив заспівати ворогам, як це й водилося між повстанцями, тож над нашим подвір’ям полинуло «Ще не вмерла Україна».
Це кінець. Пісня його урвалася… Чекісти кинулися до нього, та було вже пізно – Іван підірвав гранату, посилаючи катам свій останній привіт…
Настала тиша. Лише думки крижаною хурделицею безладно билися у голові. Я видихнула. Впевнена була у тому, що Івасик сховається і все зробить як треба. Мак зрозуміє послання. Ні, він її вже не врятує. «Героям слава!» – відповість малому, будучи впевненим, що Марія його не продасть навіть під найбільшими тортурами. Івасика ж він добре заховає.
Я вийшла надвір, озирнулася, почала потроху прощатися зі своєю новою хатою, з рідними, з подвір’ям, із землею, яку забрали від мене, зі ставом та прибережними вербами. Навіть з тими пташками в небі, що віщували ранню весну, якої я так і не дочекаюся.
Кілька чекістів підбігли до мене, схопили і кинули обличчям у брудний сніг.
Розділ 61
Сьогодення
Розв’язка була вже близько, і пан Гаврило відчував це. Старі часи постійно стояли перед очима, немов хтось навіяв на нього спогади про давно минулі дні. Він тікав від них до церкви, намагаючись тут сховатися, та дарма: вони лізли і лізли…
Так бувало, коли нова чорна хмара насувалася на цей край. Так, Майдан переміг – диктатора повалено. Повіяло свободою. Як колись німці трощили свою Берлінську стіну, так тепер українці розбивали Леніна, прагнучи раз і назавжди покінчити із кайданами минулого. Ішли нові часи. А що ж чорні? Звісно, вони здаватися не хотіли.
Путін закрив олімпіаду і тут же відкликав свого посла з України – лихий знак війни. Почалося. Що ж тепер з нами всіма буде?
Для старого немає ліків ні від страху, ні від депресії. Як і від радикуліту. На дощ чи сніг, чи будь-яку зміну погоди у Гаврила нили, боліли старі кості, крутило суглоби. Від старості ліків немає, ще не придумали.
Пан Гаврило ще разок спробував зосередитися на молитві, однак його знову повело в інший бік. Війна стукала в українські двері, і перед очима старого постійно виникали образи «зелених чоловічків», а також танки, гармати, «гради». Досі ніхто не вірив, що нахабний сусід, котрий увесь час клявся у своєму братерстві, так підло вдарить. Люди заспокоювали себе тим, що в України є велика і сильна армія. Так, вона, можливо, і велика, однак точно не сильна. Розкрадена, розпиляна, скомпроментована, занедбана, а у високих кабінетах – «завербована».
Кремль так просто не хоче відпускати Україну. Звісно ж, без нашої держави Росія з імперії перетвориться на просте царство. Так було до Переяславської ради. Просто – Московія. Скільки ж то часу пройшло відтоді, як Хмельницький уклав з царем угоду? 360 років. Дивно. Якщо взяти один рік за один градус, то виходить – коло. І по тому колі ходить Доля. Воно не має ні початку, ні кінця. Воно – замкнене.
Зі своєю потугою Росія захопить землі півдня
