Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
– Може, горілки візьмеш?
– Не треба, – швидко відказав мій чоловік.
Доки я готувала чоловікові вузлик, говорила впівголоса, постійно оглядаючись на малого. Хотілося розказати Іванові, як стало тяжко і голодно жити після того, як совєти забрали землю, худобу і реманент та віддали до колгоспу. Голод відчувався із кожним днем більше… Тільки про все це я не згадувала. Ці хвилини, які були у моєму розпорядженні, я використала для того, аби розповісти чоловікові про нашого синочка: який це добрий і слухняний хлопець, як мені допомагає по господарстві, як гарно малює…
Іван слухав, посміхався, та раптом спохмурнів. Я не зауважила цього відразу, бо клопотала коло вузлика. Коли ж озирнулася, запитала:
– Що з тобою?
– Та так, згадав старі часи, коли вся наша родина збиралася в цій хаті. Пам’ятаєш, тут, за тим столом всі сиділи… Нема вже нікого – пішли. Усіх забрала проклята війна. Пропала моя родина і більше ніколи за тим столом не збереться, ніхто не скаже мені «Христос воскрес», коляди не буде з ким затягнути…
Він на мить заплющив очі, немов згадуючи ту щасливу часину, яку подарувала нам Доля, ніби знущаючись. Мені також пригадалося наше скромне, але радісне весілля. Іван дивився кудись удалину. Я сіла біля нього, обійняла.
– Не говори такого, соколику мій. Ми ще заспіваємо. Голосно, аби всім чути було. Виростуть наші діти, совєти розваляться, а на їх руїнах стане наша Україна, за яку ти так тяжко мучишся. Тоді й заспіваємо так, аби всі чули: «Нова радість стала», і «Заповіт», і «Ще не вмерла»… А внуки наші до нас прийдуть, усі коліна нам пообсідають. Ти будеш уже старенький, поважний, будеш курити на довгім цибуху файку і розказувати внукам байку…
Він таки посміхнувся…
– Дай Боже дочекати… Я не знаю, чи зможу прийти на свята: більшовики облави готують.
– Тоді давай зараз заколядуємо собі так тихенько…
Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.
Гей же, в долині.
При молоденькій, при зелененькій ялині!..
Ходи, миленький, воли шукати в долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Миленький пішов, волики знайшов у долині.
Гей же, в долині,
При молоденькій, при зелененькій ялині!
Іван проспівав зі мною половину коляди, а потім зупинився і замовк. По його щоці текла сльоза. Тоді підвівся, підійшов до малого, ще раз поцілував.
– Прости мене, синочку. Я не бавився з тобою, не допомагав тобі у школі, не вчив, гойдалки не змайстрував. Сам ростеш, з мамою. І я так само ріс, бо і мій тато воював за Україну. Вибач, якщо зможеш, – не хотів я того. Хочу тут лишитися з вами, але мушу повертатися до лісу у зимну криївку. Тож пробач мені, синочку.
Іван говорив пошепки, синок же наш посміхався уві сні. Іван, дивлячись на нього, також посміхався, бо у той час снилися малому ангелики. По неголеній щоці потекла ще одна скупа чоловіча сльоза, скотилася і капнула на комір вишиванки. Я обвила його шию своїми руками, поцілувала у покраяне зморшками чоло, у мокрі від сліз очі. Пригорнулася.
Часу на сльози ми не мали, тож Іван повитирав рукою лице і взяв приготований вузлик.
– Мушу йти, – сказав коротко.
Я провела його у сіни, стояла й дивилася, як він одягає кожух. Мій чоловік був сумний, вогник згас у його очах. Він, ніби наостанок, обвів поглядом нашу хату, яку зводив своїми руками, торкнувся рукою добротного дубового одвірка. Якась туга їла його серце, ніби щось передчував. Я давно вже не бачила його таким. Думала, пройшовши не раз через пекло, у мого чоловіка запеклося серце, а тут… Не говорив нічого, тільки гладив одвірок, ніби прощався.
– Ми сповідалися учора з хлопцями… Добре, що побачився нині з вами: тобою і синочком. Моліться за мене.
– Ми постійно за тебе молимося, муже мій вірний. Ми віримо у тебе…
Він обернувся, щоб іти, але все ще не йшов. Нарешті, мовив:
– Я тут зустрів одного з наших. Ну, колись він був з нами, а потім пішов на амністію. Каже, що зараз добрий час, аби прийти до совєтів з повинною…
Тут він замовк, дивлячись спідлоба мені в очі. Я ж дивилася на нього, не вірячи своїм вухам.
– Що ти таке кажеш, Іване…
– Багато наших вже пішло… Я так більше не можу. Кругом чекісти, агенти, провокатори, зрадники…
– Чекай, – раптом я затулила йому рота рукою. – Так не можна! Не час зараз здаватися, відступати. Ніхто ж не знає, де чекатиме на нього смерть, Іване. Мусимо ще трохи потерпіти…
Іван гірко посміхнувся.
– Хіба ж я мало терпів?
– Немало. Та коли б ти це робив для себе, чи для нас із тобою… Ми б махнули рукою та втекли звідси далеко-далеко! Світ же такий великий, Іване! Ми б сиділи собі удвох на кухні десь у Парижі чи Мюнхені, пили чай і читали газетні статті про події, що трапилися на далекій Україні. Потім ти б скрушно похитав головою, витер скупу сльозу і пішов на роботу, а я б мовчки зітхнула, помила горнята і змела дрібки зі стола. І так ми би з тобою у спокої дожили до глибокої старості. Та зрозумій одне: наші діти мають жити саме на цій землі! Вони мусять обробляти оці грядки, гуляти отими вулицями, купатися в тому ставі, ходити до церкви і тут, на місці нашої старої хати, побудувати свою нову, розумієш! А за ними тут мають жити наші правнуки і праправнуки! Це наша земля, наші люди і наша правда. Хто ж усе це зробить, як не ми?
Він мить помовчав. Думав. Тоді мовив:
– Я все ж таки це зробив.
Мені раптом світ закрутився.
– Що? Що ти зробив?
Він мовчав, не поспішаючи з відповіддю. Тоді раптом посміхнувся:
– Я узяв того провокатора за барки і врізав по морді. Ним уже займається наша СБ.
Тільки тепер до мене дійшло те, що він сказав. Від серця одразу відлягло: замість залізної криги моє серце обійняла тепла весна. Я тут же почала цілувати свого чоловіка у щоки, шию, ніс, очі… Він стримав мене і поцілував у губи таким ніжним і довгим поцілунком.
– Чого ж ти одразу не кажеш правди, чого лякаєш мене так?
– Бо не можу дивитися на ваші з Івасиком муки…
Ми цілувалися з ним гаряче і безперестанку, ледве встигаючи вставляти слова поміж поцілунків.
– Ти не бійся. То не ганьба втратити всі сили в боротьбі. Ганебно – здатися без бою.
Доки я говорила
