Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош

Ярослав  Яріш

Сповідь з того світу

Історичний трилер

Автор книжки висловлює подяку за наданий історичний матеріал журналістам, краєзнавцям та історикам Львівщини:

Любомиру Світенку, Романові Гораку, Володимиру Дудку, Романові Смілці, Юлії Дурбак та Ігореві Сапеляку.

Також автор висловлює подяку народному депутату Ярославу Дубневичу за підтримку та популяризацію книжки.

Пролог

Навколо шуміли старі липи. Вітер пробіг поміж їхніми товстезними стовбурами, шугонув прибережним верболозом і понісся далі понад річковою гладдю. Поміж деревами блукали слота і сірість, обіймаючи мрякою, напуваючи дощем та заколисуючи шумом у верховітті.

Небо нависло густими сірими хмарами і все плакало, плакало, плакало. Кажуть: воно живе – небо. Йому з висоти все видно… Ще недавно це небо посміхалося зорями, підморгувало молодим місяцем купальській ночі – як раптом почервоніло. На сході. Ні, то не сонечко вставало з-за пралісів, аби дати людям теплий літній день. То була заграва: горіли містечки й села по той бік Верещиці. Прийшла біда, тож і плаче тепер…

Цей муж лежав нерухомо просто в калабані. Він дивився своїми вже скляними очима на те сіре небо, що плакало над його тілом. Муж не рухався – гримаса болю запеклася на обличчі. Грубі краплі з розгону падали на чоло, щоки, бороду, стікали по волоссю. Вони поволі змивали той біль – лице ставало спокійнішим.

Вишита дивним орнаментом сорочка була закривавлена, рана у грудях стала смертельною. Тіло уже б мало задубіти за цей час… Навкруги зліталися ворони і дивилися з гілля на чоловіка, однак підлітати не наважувались – щось їх стримувало. І тільки дощ, не боячись, і далі обмивав загиблого…

Раптом чоловік застогнав. Очі заплющилися. Видихнув. Тоді вдихнув, а далі ледве-ледве підняв свою важку правицю і став нею обмацувати рану. Це приносило мужеві біль, так що він кривився стогнучи. Втомився. Полежав іще трохи, а тоді, зібравши усю свою волю, сів. Дощ раптом посилився, і полило наче із відра. Чоловік, похитуючись, витер долонею воду з обличчя. Очі його кліпали – їх пекло денне світло. За мить звикли. Муж почав шарити по калабані, щось шукаючи у брудній воді. Його рука натрапила на сталеве лезо – і він витяг великий меч. Ще трохи посидів, тримаючи лезо на колінах, – відпочивав, немов після важкої роботи.

Довго сидіти не можна: треба вставати. Спираючись на руків’я, стогнучи, чоловік підвівся. Мимоволі ще раз помацав рану, тоді ж брудною рукою знову витер мокре від дощу обличчя.

«Добре погуляли», – мовив про себе і почав оглядатися.

Навколо нього валялося багато тіл. Дехто лежав мирно, ніби й справді спав після доброї пиятики. Але більшість були порубані і тепер «валялися» із розрубаними головами й пробитими животами в смердючих калюжах із багна, крові й дощової води.

Муж був дуже могутньої статури: усім богатирям – богатир. Він розірвав на собі сорочку, здер із себе, оголюючи груди, витер лезо меча, так що воно тьмяно посміхнулося краплям дощу.

Його звали Михайлом. Він пам’ятав усе: ніч на Купала, сміх, співи, багаття. Дикі поганські забави… Тоді враз страшний крик:

– Обри!!!

Січа була зла і немилосердна – поле засіяне трупами і своїх, і чужих. Михайло все дивився навколо себе: трупи, трупи, трупи… І вороння на деревах. А незабаром і вовки прибіжать – уже, певно, занюхали свіжу кров і крутяться десь неподалік.

Михайло поволі пішов у бік річки: там, у густому верболозі та очереті, мали поховатися від степовиків жінки і діти. Стиснувши меч у руці, він крокував усе швидше. Його рана вже майже затяглася, могутнє тіло набирало пружності, рухи ставали меткі, а погляд – яснішав…

Михайло, не збавляючи кроку, спустився схилом, що густо заріс травою, і вийшов на берег річки. Тут стояв жертовник. Колись стояв. Зараз же він був спаплюжений, розгромлений, спалений. Навколо жертовника так густо насипано трупів, що неможливо було перейти, щоби не наступити на чиєсь тіло. Мужі стояли на смерть… Кров, руки, очі – усе було перемелено жорстокими жорнами… Побачив Михайло і кілька замордованих жіночих тіл – не встигли сховатися. Або не захотіли, залишившись зі своїми чоловіками до кінця.

Надивившись на цю страшну картину, він пішов понад берегом. Ішов усе швидше, немов хотів застати хоча б когось із живих у цьому царстві мертвих. Раптом десь почувся жіночий крик. Михайло прискорив ходу, а тоді побіг.

Дощ перейшов, та сонце все одно не наважувалося виходити з-за густих хмар. Вони й далі висіли над самою землею, чекаючи вітру, аби він поволі посунув їх далі. Було тихо.

– Рятуйте! – знову розпачливо вигукнула жінка, порушуючи цю мертву тишу.

Степовик ударив її в лице так, що вона впала на землю. Озирнувся. На галявині було чимало обрів, однак кожен із них займався своїми справами, а за ним спостерігало лише декілька.

– Давай трахни її. Ти ж мужик, чи хто? – вишкірився Біда.

Вожаку степовиків, що виконував цю екзекуцію, така думка прийшлася до вподоби, однак він цього не показав. Поволі нахилився, узяв напівпритомну свою жертву за косу і почав підводити.

– Чекай, – стримав інший на ймення Недоля. – Ти, Половий, маєш дати їй вибір.

Вожак відвернувся і сплюнув.

– Ми, обри, нікому вибору не даємо. Має бути завжди по-нашому, беремо, що хочемо. За нами – сила, а отже, ми можемо робити те, що нам заманеться.

Недоля посміхнувся:

– Ти помиляєшся, Половий. Згадай собі, як колись сам стояв перед вибором? Де б ти був зараз, якби я не підійшов до тебе та не запропонував дві дороги: ліворуч і праворуч?

Половий мовчав. Недоля продовжив:

– Тинявся б ти зараз поміж Доном, Волгою та Окою у пошуках нових пасовищ для своїх ведмедів! Тоді ти послухав мене, тож тепер ти – цар! Цю корону ти здобув, грабуючи багаті землі слов’ян. Та чи зможеш ти її втримати? Чи зможеш насолодитися всім награбованим?

Половий мить постояв мовчки, тоді зазирнув в очі своєї жертви. Жінка тремтіла від страху, однак не побоялася глянути на нього. Із розбитої губи текла кров, та, незважаючи на це, вона була тоді дуже гарною.

– Я даю тобі вибір, – почав степовик. – Ти мені віддашся – і я перестану тебе бити. Навіть нагодую. Якщо ні – ти помреш.

Схоже, для жінки вибір був очевидний.

– Ліпше смерть.

Половий поглянув на Недолю, той мовчав. Оброві не сподобалася ця відповідь, він дуже хотів, щоби жінка зробили «правильний» вибір, тому підняв ставки.

– Я заберу тебе за Дон, до свого дому. Будеш