Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Я поглянула на чекіста:
– Звичайно, розкажу, чого ж не розказати. Мак росте на городі, має головку із зерном і маковиння.
Недоля посміхнувся:
– Дуже дотепно. Ну що ж, бачу, розмова в нас буде довгою.
– Що, будете мучити? – якось байдуже запитала я.
– Ну що ти, звісно не буду… У нас є для того інші бійці. Багато роботи маю. Вас, національно-свідомих стільки тут розвелося, що й часу бракує, аби всіх передушити. Та нічого: помаленьку, помаленьку. Наш паровоз, як кажеться, лєтіт впєрьод, в камунє остановка. Ну, ти посидь, подумай…
От я й сиділа, думала. Час минав. У тій суцільній темряві я й не знала: день пройшов, тиждень, чи всього година. Нарешті двері відчинилися і всередину ввійшов Біда.
– Фамілія, ім’я, отчество.
– Ти й сам знаєш, – відповіла.
Тоді він почав мене переконувати, страшити, навіть обіцяв щось. Далі почав перечитувати прізвища:
– Гануляк, Хитрий, Чорненька, Ярош… Хто з них оунівець?
Я мовчала. Тоді вдарив долонею по щоці, та я з того тільки зареготала, та ще й так весело, що він аж розгубився. Далі вийшов, повернувся, тягнучи з собою якогось закривавленого хлопця. Я його знала – Гаврилом звали.
– Це очна ставка. Ну, ви знаєте одне одного? Хто першим заговорить – відпущу.
Ми мовчали. Біда походив іще по камері, покурив, а тоді забрав Гаврила і сам більше не приходив.
Натомість зайшов Лихо. Він поволі закотив рукави своєї гімнастерки, а на столі почав розкладати катівське приладдя: ножі, щипці та ще якусь францу.
– Біда – слабак, – відразу відрекомендувався новий слідчий. – Коло мене ти заговориш, і то дуже скоро. І от що, зла не тримай на мене – робота.
Він собі мугикав під ніс якусь пісеньку, тоді сказав:
– Ото стою перед дилемою: чим же тебе зараз пригостити. Думаю, найбільше тобі посмакує струм. Так і зробимо: вдаримо тебе струмом пару разів. Дехто від такого може всцятися, тож не встидайся. Чекай, шось, курва мать, напруги нема. Хєрня, тоді звернемося до методів ще дідів наших: пальці між двері, нігті вирвати, припекти соски сигареткою…
Він закурив, затягся димом, а тоді підійшов до мене з папіроскою, почав лякати вогником, махаючи ним перед самими очима. Я і не здригнулася.
– А, відважна… Зараз ми тобі крила обламаємо. Знаєш, шо то таке? – спитав він і показав мені тонкий залізний прут. Я не знала, і за це він вдарив мене тим прутом по гомілці. З несподіванки і болю я крикнула. Тоді він ще раз вдарив – і біль струмом розлився по моєму тілі…
– Це шомпол, дурненька. Тепер будеш знати. А зараз я візьму в руки оцю палку, – він підняв гумовий кийок. – Пройдуся по твоїх нирках і печінці, так що кров’ю харкати будеш!
Він розмахнувся палицею, але тут хтось його стримав.
– Ти шо робиш, урод? – ззаду знову виник Біда.
– Не бачиш? Давай чеши звідси, не мішай!
– Кажу тобі, лиши її, казьол. Перевірка має бути, шо ми скажемо прокурорським?
– Мені плювати! Ті уроди хочуть результат, а як я інакше з тої суки показанія виб’ю?
– Ти дебіл, Лихо, зі своїми методами! Через тебе нам усім влетить. Давай вали, я сам з людиною поговорю, поясню нормально. Ну, чого стоїш, вимітайся.
Лихо вийшов. Біда взяв крісло слідчого і поставив його навпроти мене. Сів.
– Слухай, Маруся, насправді ніякої перевірки нема. Той урод зараз прийде знову. Розумієш, він садист, йому подобається знущатися з людей. Повір, він над тобою так попрацює, що і рідна мама не впізнає. Людина не годна такого витримати – і так розколешся. Давай шепни мені на вушко. Я зроблю так, шо їх усіх легесенько приймуть і ніхто не буде знати, шо то ти стукнула. А за то я піду до командира, попрошу. Треба забрати тебе від того садиста. Якщо нє, то він із тебе каліку зробить, будеш ходити по світу, горобчикам дулі показувати. Ну, кажи бігом…
Я поглянула на нього з презирством:
– Нічого я вам не скажу.
Біда злісно посміхнувся:
– А ти і справді тварюка. Я думав: виручу людину, простягну руку помочі. А тут на тобі: за своє жито мене й побито. А ти знаєш, насправді не Лиха всі тут мають за садиста. Є ще один хлопець. Так, ти вгадала, він зараз перед тобою.
Біда узяв у руки гумового кийка, якого покинув тут спересердя Лихо, помнув його у руках.
Я чула розповіді про те, як чекісти катують підпільників. Не можучи зламати людину фізично, вони намагаються розхитати її психіку: ґвалтують. Вирішила не здаватися – ліпше нехай б’ють. Від побоїв, болю, температура тіла людини підвищується і мученик непритомніє. Там уже легше.
Він, стискаючи кийок в одній руці, схопив мене другою за волосся.
– Люблю, коли жертва пручається… Зараз я тебе відтрахаю, а потім, тварь, так рожу твою підрихтую, що рідна мама не впізнає.
Він зирив мені в очі, намагаючись розгледіти там страх. Побачив чи ні – не знаю. Мені не було вже лячно після всього, що вдалося пережити, після стількох смертей і поневірянь: я заховала свій страх надійно, а катові мовила коротко:
– Давай каліч, мені вже й так до хлопців не ходити…
Він почав бити, але здебільшого для того, аби принизити й залякати, ніж щоби боліло. Певно, його щось стримувало, якась сила, стіна… Тут двері відчинилися – знову зайшов Лихо.
– Ти шо мою жертву мучиш?
– Тобі шо, шкода?
– Так «дєло» ж її в мене: замучиш на смерть, а мені потім перед начальством віддуватися.
– То ходи до компанії: гуртом веселіше.
– Та пішов ти! Мене жінка беременна вдома чекає, зараз буде знов мозги полоскати. Робочий день скінчився, начальство звалило, то і я йду додому.
– Ну, ти й лошара! Давай, доки є свіже м’ясо – треба жарити. З жінкою такого не зробиш. Ну, потримай за руки… Зараз ми ту тварюку оформимо.
Лихо таки спокусився, пішов. Я зауважила, як Біда нишком зиркає на мене, чи не попрошу я зараз пощади. Мовчала. Не дочекається!
Вони кинулись гуртом, почали рвати на мені сорочку. Тоді Лихо заламав мені руки назад, Біда тим часом спустив штани.
– Ну що, тварюко, зараз я тобі покажу.
Садист дивився на мене, чекаючи хоча б стогону, але я мовчала, зціпивши зуби. Він був мені огидний. У голові враз помутніло, шлунок збунтувався, і нудота підступила до горла. Мене вивернуло просто йому під ноги.
– Ти шо наробила? Ти ж нам увесь кабінет заригала! Хто тепер
