Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
– Гаразд, давай так: не будемо більше сперечатися, бо в нас із тобою різні правди. Твій чоловік мертвий. Тобі світить багато, якщо взагалі вийдеш звідси живою. А про сина ти подумала? Про Івасика свого?
Кажучи ті слова, він спостерігав за нею крізь клуби сигаретного диму. Марія спочатку здригнулася легенько, але потім заспокоїлася. Певно, десь встигла заховати малого надійно, бо, як ми його не шукали, знайти не могли.
– Хлопець же пропаде. Якої долі ти йому бажаєш, га?
– Такої, як була в його батька і діда…
Східняк підійшов, присів перед нею.
– Послухай, Марусе, не будь же ти дурепою. Не жалієш себе – навіщо хлопцю життя ламаєш? Зрозумій: ви програли. Багато хто з ваших це давно усвідомив, але боїться вийти з криївки, бо думає, що нема назад дороги. Та вона є: влада знову оголошує амністію. Нікого не будуть переслідувати: набридло нам уже ганятися за примарами! Радянська влада сильна, як ніколи, хіба ж нам боятися купки бандитів? Так, ви вже не армія, не підпільна організація, а звичайнісінька банда. Подумайте: що про вас світ скаже! Покайтеся, як не перед радянською владою, то хоч перед своїми родинами, котрі страждають через вашу дурість!
Вона поглянула на Східняка із презирством:
– За наші родини ми і йшли у бій. А ще за побратимів своїх полеглих, що згинули, та не схилили перед ворогом чола. Та найбільше ми сподівалися на те, що хоч діти наші заживуть по-людськи на своїй землі. Не судилося. Та подумай сам, начальнику, що про нас люди скажуть, якщо ми зараз прийдемо до вас із поклоном? Щоби одним махом отак все перекреслити? Ні, не буде того…
– Та нічого не треба перекреслювати! УПА ввійшла уже в історію: люди в світі знають про вашу героїчну боротьбу. Досить уже. Мені починає набридати твоя тупість. Давай так: я буду говорити, а ти – слухай. Якщо не хочеш жити сама – дай можливість іншим! Одне слово – організуй нам зустріч із кимось з опору. Бажано – з Маком. Ми поговоримо з ним, висунемо свої вимоги, він нехай скаже свої. Повір, ця зустріч багато кому з ваших збереже життя. Не забувай і про свого сина. Він – заручник ситуації, тож дивись, аби його десь не знайшли у Верещиці з мішком на голові. Думай головою, а не дурними бандерівськими лозунгами. Маєш годину часу. Ні, пів…
Насправді ці роздуми затяглися на тиждень… Вона не казала нічого, на жоден контакт не йшла – ніби закам’яніла. Побачивши, наскільки Марія тверда у своїх переконаннях, ми припинили спроби її підкупити, переконати, обдурити. Знову пішов біль, знущання, залякування. Вона терпіла, коли ж було вже несила, просто відключалася.
За якийсь час Східняк знову викликав її на допит. Марія була у жахливому стані: побита, скривавлена, бліда. Ледве впізнав. Тоді відвернувся, але, знайшовши у собі мужність, глянув їй у очі: жінка сиділа навпроти нього.
– За що ж вони так… – нарешті видихнув.
– За красиві очі, – ледь посміхнулася Марія.
– Ну, чому, чому ти така вперта?
Жінка відповіла:
– Я надто багато пережила, аби бути зараз поступливою.
– Вони тебе вб’ють.
– Вже давно готова до того…
Східняк підвівся, знову почав ходити кабітеном. Схоже, мій план почав працювати: Східняк став ламатися…
– Я не можу дивитися на тебе…
– Знаю, совість мучить, – відповіла скрушно Марія.
Він сів навпроти:
– Але ж скажи, Маріє, що я можу зробити для тебе?
Жінка знову посміхнулася:
– Повертайся до свого дому і живи собі щасливо.
– Що ж із тобою буде?
– Те, що приготовано Долею.
– Смерть стоїть за спиною, а ти про Долю балакаєш! – гримнув слідчий кулаком по столу. Вона обережно взяла його за цю руку.
– Нічого. Часом, смерть – це визволення. Я відроджуся обов’язково на своїй землі.
– А як же твій син?
Марія на мить заплющила очі:
– Я прийду до нього уві сні. Коли він захоче пити – зійду росою, коли буде йому душно – хмаркою заступлю сонце, а грудьми своїми закрию від холодних зимових вітрів. Коли ж моєму синочкові буде сумно – заспіваю йому соловейком. А ще підморгну ясним сонечком, сяду на хату білим буселом, посміхнуся донечкою. Я готова серце з грудей вирвати заради своєї дитини, братику мій Східняче! Але розумію, що разом на тому світі нам більше не бути…
Вони дивилися одне на одного – і з очей їхніх котилися сльози.
– Я тебе визволю звідси, – раптом пообіцяв Східняк. Вона легенько доторкнулася до його щоки, витираючи сльозину.
– Тобі не під силу. Нехай уже так… Не забувай тільки, що мій чоловік був тобі братом!
Східняк проковтнув гіркоту, що підходила до горла, тоді твердо мовив:
– Іван не повинен був помирати. Не потрібно було цього. Я спробую врятувати хоч тебе: поручуся перед начальством, заберу тебе з собою на схід!
В очах її було здивування:
– Я не поїду.
– Як захочеш – потім повернешся. Але зараз ти вмирати не повинна!
Схоже, він щиро намірився їй допомогти, тож мій план уже працював! Східняк її зараз випустить, і вона приведе нас до свого сина, а якщо пощастить – то й до Мака! Коли б її звільнив я, чи хтось із наших, то жінка запідозрила би пастку. Східняк же брат, він не здатен на таке!
Я вискочив зі своєї схованки і побіг до «начальника», аби опинитися у його кабінеті ще перед Східняком.
– Чого тобі? – запитав Половий.
Це був той самий обр, тільки замість шолома на голові мав фуражку із червоною зіркою, а замість грецького панцира і вовчих шкур одягнений був у кожанку і галіфе.
– Зараз сюди прийде Східняк із проханням про звільнення Марії. Це прохання треба задовольнити.
– Нє понял… – підвів на мене очі начальник.
– Вона приведе нас до свого сина, і тоді ми зможемо її «розкрутити».
– А Східняк што? Он прєдатєль? Єво в разход?
– Ну шо ви, товаришу! Його треба залишити тут, дати должность. Ну, не бандерівців же ставити вчителями, директорами, головами колгоспів…
Половий ще трохи посвердлив мене очима, тоді мовив:
– Харашо. Пад тваю атвєтствєннасть!
Коли я виходив із кабінету «начальника», Східняк уже чекав під дверима.
Розділ 64
Ангел
Ми, ангели, уважно слідкували за тим, що роблять з Марією чорні. За останній час вони дуже сильно виросли, зміцніли. Навіть Стіна Долі не могла вже захистити жінку від їхніх лап: її катували, знущалися, залякували. Марія наразі трималася, але не
