Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош

Над полем бою знову з’явився винищувач, густо поливаючи вогнем повстанців, що відступали. Дісталося й Івану: його кулемет затих. Поруч із ним лежали товариші, похиливши додолу свої голови. Посміхалися. Тепер їм червоні кати нічого не могли заподіяти, не страшні були ні облави, ні допити, ні тюрми, ні сибіри…

Тільки і того разу Іван не помер – його лише поранило. Він заліз під трупи своїх товаришів – і вони прикрили його…

Хати розгоралися. Бій перекотився далі: більшовики усе ще намагалися наздогнати, оточити і знищити повстанців. У селі лишилося кілька десятків карателів, що мали добити тяжкопоранених. До Івана підійшло троє. Вони якраз стали над Іваном та його побратимами. У Івана був пістоль, а до нього остання куля. Він спробував зарядити, але куля ковзнула по задубілих пальцях й упала в сніг. Іван застиг.

– Пахоже, гатови, – сказав один і заходився з усіх трьох знімати чоботи.

– Может, кармани обшаріть? – запропонував другий.

– Ані пустиє. Кромі вшей, у ніх нєт нічєво. Ета ж нє бандіти какіє-то. За Украіну ваюют, самастійную.

Вони так і пішли далі. Іван виліз з-під трупів і поповз босий до якогось двору, сховався у стодолі. Тим часом пожежа розгоралася. Перекинулося полум’я і на стодолу, заповнюючи її їдучим димом. Невдовзі зайнявся хлів і заготоване сіно. Іван вибрався чимдуж звідти: навколо все горіло, спека була мов у пеклі. Не довго думаючи – скочив у студню.

Тим часом Марія ходила по згарищу, почорніла від диму, крові та безнадії і все оглядала тіла мертвих людей. Декотрих, обгорілих, і впізнати було годі. Його, Івана, між ними не було. Прокляті часи… Колись-то хоч міг їй посміхнутися на прощання, мовити слово останнє… Тепер же Марія навіть до тіла коханого доторкнутися не зможе, бо воно згоріло і чорним попелом розлетілося по білому полі. Опустивши голову, жінка пошкандибала геть, не можучи вже ні думати, ні говорити, ні навіть плакати.

Івана ж тоді вогонь не вбив. Ні вода, ні куля, ні лютий мороз. Він виліз. Навколо все було спалене, навіть дерев’яна цямрина криниці. Москалів уже не було. Ставши босими ногами на сніг, Іван пішов – йому треба було вибиратися з того пекла, він мусив жити.

Розділ 59

Марія

Ой, хто, хто Миколая любить?

Ой, хто, хто Миколаю служить?

Тому Святий Миколай

На всякий час помагай,

Миколаю!

Минув іще час.

Війна тривала, а мій чоловік усе воював і воював, показуючись до хати все рідше й рідше. Ми тільки чули, що то тут, то там відбулася сутичка повстанців з чекістами. Я молилася, просила в Господа здоров’я і сили для свого чоловіка. Аби він тільки не зламався, аби вистояв, вижив. Нам би потерпіти іще трохи, зовсім трішечки. Я знала, що мій чоловік завше йде першим. Він навчився воювати, тому з холодною головою постійно б’ється у перших рядах і береться за найскладніші завдання. Кидаючи виклик смерті, він завжди виходить сухим із води. Скільки ж то вже товаришів загинуло у нерівних боях, скільки повстанців зламалося і пішло до червоних з повинною… Ми ж трималися, терпіли. Я знала, що невдовзі до мене прийдуть мої ангели Михайло з Гаврилом і скажуть, що все, кінець, що ми вистояли і перемогли Смерть. Так, ми примусимо кістляву старуху з косою поважати нас, а тоді і Доля нам посміхнеться!

Саме закінчувався 1946 рік. Тепер, коли Німеччина була бита, у нас лишився один ворог – совєти. Наші хлопці воювали з червоною владою, постійно вступаючи у бої з відділами НКВС, знищуючи їхню агентуру, провокаторів, проводили агітаційну роботу, визволяли своїх побратимів із катівень.

Пригадую, був у нас у Городку один чекіст, Лабузов. Мешкав він на Верхніх Пасіках і часто до свого дому, до підвалу, стягував захоплених людей і катував, аби здали оунівців. Для чого робив це? Не знаю, може, так любив свою роботу, а може, не мав охоти заповнювати папери у відділку НКВС. У домашньому підвалі не треба було вести журнали, відомості. Закатував – і в розхід. Наші знали про його криваве ремесло, тому почали вистежувати. Одного дня його разом з іншими чекістами занесло у село Тучапи. Усі тучапівці активно допомагали УПА, не бажаючи коритися радянській владі. Ми їх навіть називали жартома – «шістнадцята республіка». Так от, коли Лабузов з товаришами з’явилися у тій місцевості, наші хлопці вийшли їх привітати. Чекісти вмирати не хотіли, тому вони видали Лабузова і дременули геть. Лабузова ж після того ніхто не бачив.

Ми не довіряли радянській пропаганді і допомагали повстанцям чим могли – люди вірили, що боротьба ця недаремна. Народ молився по церквах, аби Господь і Матір Божа захистили їх від окупантів, а невдовзі ті залишили у спокої наш край. За це окупанти руйнували церкви, щоби більше не молилися…

НКВС дало трохи мені спокій: допоміг у тому близький родич Аврамка, що працював в органах і якимось чином сховав наше «Дєло», а Івана «оформив» як загиблого. Ми з Івасиком допомагали повстанцям: передавали харчі, відносили записки куди потрібно, виконували інші доручення. І не тільки ми – підпільна мережа на Городоччині була дуже потужна і надійно законспірована.

Тим часом я знову опинилася в Городку: вирішила для себе, що не зможу зі своїм синочком довго поневірятися по чужих кутках. Важкими зусиллями я зуміла відбудувати розгромлену хату. Завела корову, кількох курочок. Грядки. Працювала з ранку до пізнього вечора, намагаючись якось усе стягнути докупи, так що ми з моїм Івасиком поволі почали зводитися на ноги. Він мені вже допомагав чим міг, стійко витримуючи усі негаразди. Я пригортала свого помічника до себе, цілувала у високе чоло, коли ж заглядала у очі – бачила там той блиск. Іванів. Тоді плакала і ще більше обіймала.

Виживати доводилося важко: їли ми через раз, а топили у п’єцу будь-чим. Бувало так, що інколи вода замерзала у баняках у сильні морози. Та нічого – виживемо. Прийде літо – тоді вже буде легше. А першого вересня мій синочок піде у перший клас, тому я уже планувала, що треба буде наскладати йому на зошити.

Того дня було святого Миколая. Івасик не просив у нього ні цукерок, ні іграшок. Молився за тата і мир. З тим дитина і лягла спати. Я вмилася сльозами, тоді дістала зі сховку приготовані заздалегідь яблука, горішки і перетоплений на кухонному бляті цукор, запхала все це йому під подушку.