За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
— Яку мову?
— Гресса-глаб, звісно. Мову, яку я вивчив на Малакандрі.
— Невже ви гадаєте, що на Венері розмовляють тією ж мовою?
— Хіба я вам не казав? — мовив Ренсом, нахиляючись над столом до мене. Ми вже доїли холодне м’ясо, допили пиво і тепер взялися до чаю. — Дивно, адже я докопався до цього тільки два чи три місяці тому, і з погляду науковця це одна з найцікавіших речей в усій цій історії. Виявляється, ми помилялися, вважаючи гресса-глаб суто марсіанською мовою. Насправді її можна назвати глаб-ерібол-еф-корді — давньосонячна мова.
— Господи, про що це ви?
— Бачите, колись всі розумні істоти, які жили на планетах Сонячної системи (принаймні на тих, де було якесь населення, — елділи називають їх Нижніми світами), розмовляли однією мовою. Більшість планет нашої системи, звісно, ніколи не були і не будуть населені… в усякому разі так, як ми це розуміємо. В нашому світі, на Тулкандрі, цю первісну мову було втрачено, коли нас спіткало те найбільше лихо. Жодна мова із відомих на сьогодні у світі не походить від неї.
— А як же тоді інші марсіанські мови?
— Хтозна, поки що важко сказати. Напевне я знаю тільки одне: вони незрівнянно молодші за гресса-глаб, особливо сурнібур — мова сорнів. Гадаю, це можна довести науковими методами. Як на мене, то сурнібур за малакандрійськими мірками взагалі ще не виріс із коротких штанців, адже навряд чи зародився раніше за наш кембрійський період.
— Отже, ви розраховуєте, що на Венері говорять гресса-глаб… чи то пак, давньосонячною?
— Саме так. Я прибуду туди, вже знаючи мову. Так значно простіше… хоч і не так цікаво з погляду філолога.
— Але ж ви й гадки не маєте, що вам доведеться там робити, в які умови ви потрапите!
— Що я там робитиму — це для мене повна загадка. Втім, знаєте, бувають завдання, про які заздалегідь краще й не здогадуватися… є речі, які спонтанно можна сказати набагато краще, ніж належно підготувавшись. Стосовно умов, то мені й справді відомо небагато. Там тепло: перед тим, як вирушити в дорогу, я маю роздягнутися. У наших астрономів немає жодного уявлення, яка у Переландри поверхня, бо зовнішній шар тамтешньої атмосфери надто щільний. Головне питання — обертається планета навколо власної осі чи ні, а якщо обертається, то з якою швидкістю. Існують дві гіпотези: вчений на ім’я Ск’япареллі вважає, що вона здійснює повний оберт навколо своєї осі за той же час, що й навколо Арболу… себто Сонця… а деякі інші астрономи дотримуються думки, що вона обертається навколо осі за двадцять три години. Це одна з тих речей, які мені ще доведеться з’ясувати.
— Якщо Ск’япареллі має рацію, то виходить, що на одному боці планети має панувати вічний день, а на іншому — вічна ніч?
Ренсом задумливо кивнув і за якусь мить мовив:
— Уявіть собі лишень, як цікаво побувати на межі між ними… Ви потрапляєте у країну вічного присмерку, довкола стає дедалі холодніше і темніше, і ось ви вже не можете йти далі, бо там немає повітря. Цікаво, чи можна стати на денному боці, біля самої межі, і зазирнути в недосяжну ніч? Звідти, либонь, вдалося б побачити одну-дві зірки — адже тільки там це й можливо, бо з Денної країни їх не видно… Ясна річ, якщо в них там розвинута цивілізація, то вони, напевне, створили щось на взірець водолазних костюмів чи підводних човнів на колесах для того, щоб досліджувати нічну півкулю.
В нього загорілися очі, і хоч досі я думав переважно про те, як важко мені з ним розлучатися і як мало в нас шансів побачитися знов, а проте не міг не пройнятися його завзяттям і жагою знань. Невдовзі він озвався знову:
— До речі, ви ще не поцікавилися, в чому полягає ваша роль.
— А що… мені теж треба летіти? — мене вмить охопили абсолютно протилежні почуття.
— Та ні, заспокійтесь. Вам доведеться тільки, якщо можна так висловитися, запакувати мене і потім розпакувати… якщо все піде добре.
— Запакувати? Ох, я й забув уже про ту труну… Ренсоме, як, скажіть мені, як ви збираєтеся мандрувати в цій штуковині? Де двигун? Як щодо повітря… Їжі та води? Там же вистачить місця хіба для вас.
— Думаю, двигуном буде сам Оярса Малакандри. Він має доправити мене до Венери, і не питайте, як він це зробить. Я не маю жодного поняття, якими засобами чи знаряддями користуються елділи. Але той, хто ось уже кілька мільярдів років утримує на орбіті цілу планету, якось уже з цим упорається!
— Але що ви будете їсти? Як дихатимете?
— Оярса сказав, що мені не знадобиться ні їжа, ні повітря. Наскільки я розумію, під час мандрівки життя у моєму тілі наче завмре. Він намагався пояснити, але мені так і не вдалося як слід у цьому розібратися. Зрештою, то вже його справа.
— Послухайте, Ренсоме, невже ви анітрохи не боїтеся? — запитав я, бо мені знов аж мурашки забігали по шкірі від страху.
— Якщо ви хочете запитати, чи погоджується мій розум із тим, що Оярса безпечно доправить мене до Переландри, то я відповім: «Так», — сказав Ренсом. — Якщо ж вас цікавить, як на це реагують мої нерви та уява, то відповідь, боюсь, буде «Ні». Можна вірити в дію анестетиків, та все одно панікувати, коли перед операцією на обличчя одягають маску. Гадаю, десь так почувається перед розстрілом людина, яка вірить у загробне життя. Можливо, це стане для мене доброю практикою.
— Отже, я маю запакувати вас у ту кляту штуковину?
— Так, — відповів Ренсом. — Це перший крок. Щойно зійде сонце, ми вийдемо до саду і встановимо її так, щоб не заважали ні дерева, ні будівлі. Гадаю, грядка з капустою нам підійде. Тоді я залізу всередину, зав’яжу собі очі пов’язкою — у відкритому космосі ті стінки не зможуть як слід захистити мене від сонячного світла, — а ви загвинтите кришку. Після того, гадаю, ви просто побачите, як вона полетить геть.
— І що далі?
— Власне тут і починається найскладніше. Ви маєте приїхати сюди, як тільки вам повідомлять, щоб зняти
