За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Ось і дім — абсолютно темний. Я відчував, що будь-якої миті можу розплакатися як дитина: ну чому він не вийшов до брами мені назустріч? Далі, зовсім уже по-дитячому, мені спало на думку, що він, напевне, причаївся десь тут у садку і зараз стрибне на мене з-за якогось дерева. А може я перший побачу схожу на Ренсома постать, яка стоятиме спиною до мене, заговорю до неї, вона обернеться — і я побачу, що це взагалі ніяка не людина…
Правду кажучи, я не маю особливого бажання зупинятися на почуттях і думках, які того вечора не давали мені спокою, бо ще й досі, пригадуючи, як ішов тоді до Ренсома, відчуваю пекучий сором, і тому охоче пропустив би цей епізод, якби не був переконаний, що без нього складно буде повністю зрозуміти події, про які піде мова далі. Так чи так, а мені й справді дуже важко описати, як я зумів тоді дістатися до дверей будинку. Страх і відраза гнали мене геть, я наче мусив пробивати якусь невидиму стіну, за кожен крок доводилося боротися, а коли мого обличчя торкнулася безневинна галузка з живоплоту, я мало не зойкнув, та все ж пройшов через браму і здолав коротеньку стежину, що вела до будинку. І ось я кінець кінцем опинився біля дверей, а там став нестямно стукати, шарпати за клямку і кликати Ренсома так, буцім на кону стояло саме моє життя.
Відповіді не було, тишу порушувало тільки відлуння моїх криків та грюків. На дверному молотку щось біліло; я здогадався, що це, звісно, записка. Щоб її прочитати, довелося запалити сірника, і я усвідомив, як сильно тремтять у мене руки, а коли сірник погас, навколо стало ще темніше. З третьої чи четвертої спроби мені вдалося розібрати такі слова: «Вибачте, мусив поїхати до Кембриджа. Повернуся останнім потягом. Їжа — в комірці, постіль — там, де завжди. Якщо зголоднієте, вечеряйте без мене. Е. Р». Тут мене знову з просто-таки диявольською силою пройняло бажання забратися геть. Ось мій шанс — шлях вільний! Коли хтось думає, що я кілька годин просиджу тут, у цьому домі, сам-один, то він дуже помиляється. Та вже за мить, коли у мене в уяві стала вимальовуватися зворотня дорога, я завагався. Знову йти попід тими буками — там уже було темно, хоч в око стрель, — та ще й повернувшись спиною до будинку (казна-що, звісно, але тієї хвилини мені здавалося, наче він піде за мною назирці)… ні, як по правді, таке мене зовсім не приваблювало. І тоді в моїй свідомості ніби прокинулися якісь залишки здорового глузду — не міг же я взяти й отак підвести Ренсома. Слід було принаймні перевірити, чи двері не замкнуто. Я потягнув за клямку — і вони прочинилися, а наступної секунди я, сам не знаю як, опинився всередині, а двері захлопнулися за мною.
У домі було зовсім темно і тепло. Я наосліп ступив кілька кроків уперед, сильно вдарився до чогось гомілкою, впав і якусь хвилину просто сидів долі, потираючи ногу. Цю кімнату — вона правила Ренсомові і за передпокій, і за вітальню — я наче знав дуже добре, тому й гадки не мав, на що міг тут наштовхнутися. Діставши з кишені сірники, я спробував одного запалити, але голівка тільки задиміла, а тоді відлетіла й упала на підлогу. Я затоптав її, принюхався — чи не тліє бува килим, — і тієї ж миті збагнув, що в кімнаті стоїть якийсь дивний запах. У мене не було жодного уявлення, що могло так пахнути. Цей запах відрізнявся від звичайних домашніх запахів так, як відрізняється від них запах якихось хімікалій, але власне до хімікалій він мав найменше відношення. Я чиркнув ще одним сірником, він спалахнув, та майже відразу й погас — не дивно, адже я сидів біля самого порога, а навіть у кращих за Ренсомів будинках біля входу відчувається протяг. Роздивитися мені вдалося хіба власну долоню, якою я намагався прикрити слабенький вогник. Вочевидь, треба було відійти трохи далі від дверей. Я обережно підвівся, навпомацки рушив уперед й одразу ж наштовхнувся на перепону — щось гладеньке й холодне. Торкнувшись чогось коліном, я збагнув, що запах іде саме звідти, і повернув ліворуч, намацуючи краї цього предмета. Виявилося, що в нього кілька граней, але з’ясувати, якої він форми, ніяк не вдавалося.
То був явно не стіл — верхньої дошки не було; я вів рукою повздовж якоїсь невисокої стінки так, що великий палець залишався назовні, а решта пальців потрапляли кудись всередину. Якби ця річ була з дерева, то я сказав би, що то чимала скриня чи ящик. Та це було не дерево. Спершу мені здалося, що поверхня вогка, але потім я дійшов висновку, що вона просто дуже холодна. Так чи йнак, сягнувши краю дивного предмета, я запалив третього сірника.
Переді мною було щось біле і напівпрозоре, схоже на кригу. Великий і довгий предмет, щось наче відкрита коробка дивної форми, яка — спершу я так і не зрозумів, чому, — викликала неясну тривогу. Всередині легко могла поміститися людина. Щоб краще роздивитися, я підніс запалений сірник вгору, відступив на крок назад — і знову через щось перечепився. Замахав руками, намагаючись втримати рівновагу, й упав у темряву, не на килим, а на якусь холодну поверхню із тим же дивним запахом. «Та скільки ж тут усілякої чортівні, біс її бери?» — вилаявся я подумки.
Я саме збирався піднятися на ноги й пошукати в кімнаті свічку, коли почув, як прозвучало Ренсомове ім’я, і майже відразу побачив те, що так боявся побачити. Отже, я почув, як прозвучало Ренсомове ім’я, але не міг би сказати, що почув голос, бо власне голос, людський голос це зовсім не нагадувало. Склади прозвучали чітко й розбірливо, ба навіть гарно, але звуки ці були, якщо ви тільки мене зрозумієте, явно не органічного походження. Ми легко відрізняємо голоси тварин (в тому числі й людський) від усіх інших звуків, хоч окреслити цю відмінність на словах не так уже й просто. Гадаю, і кров, і легені, і тепла, волога ротова порожнина залишають свій відбиток у кожному голосі. Тут же нічого схожого не відчувалося; два склади прозвучали так, наче їх зіграли на якомусь інструменті, а
