За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

на нашій планеті лихих елділів? Раптом мій друг мимоволі став своєрідним мостом для ворога, таким собі троянським конем, за допомогою якого цей ворог збирається захопити Землю? І знову, як і тоді, коли з’ясувалося, що мій багаж залишився у потязі, мене охопило бажання повернутися назад. «Вертайся, вертайся, — нашіптував мені просто у вухо якийсь голос, — пошли йому телеграму, повідом, що захворів, що приїдеш іншим разом, — та що завгодно». Сила цього бажання мене просто вразила. Я зупинився і трохи постояв, переконуючи себе викинути з думки всілякі дурниці, а коли знову рушив вперед, то завагався — невже я й справді на межі нервового зриву? Не встиг цей здогад промайнути у мене в голові, як тут-таки перетворився на ще одну причину не йти до Ренсома. Звісно, я не годжуся для справ, які так діють на нерви, — а в телеграмі, ясна річ, саме про таку справу і йшлося. Мало того, мені взагалі не варто було на вихідні їхати кудись із дому. Тепер єдине розумне рішення — негайно, доки я ще при своїй пам’яті, повернути назад, дістатися додому і викликати лікаря, доки мене не спіткав ще істеричний припадок. Йти далі було б просто божевіллям.

На ту хвилину я вже дістався до краю вигону і тепер спускався пологим схилом; ліворуч виднівся гай, а праворуч стояла якась фабрична будівля, вочевидь, давно покинута. Внизу вечірня імла виглядала густішою, ніж на відкритому просторі. «Все починається з нервового зриву…», снувалася думка. Є, здається, така душевна хвороба, коли звичайнісінькі речі навіюють недужому страшенну тривогу, вселяють страх… такий, який викликає у мене ось ця покинута фабрика. Вибалушені очиська бетонних конструкцій і якісь наче примарні уламки цегляних стін зирили на мене понад сухою травою, в якій то тут, то там виднілися сірі калюжі і залишки старої вузькоколійки. Мені пригадалися Ренсомові розповіді про побачене там, на іншій планеті, особливо про тамтешніх мешканців — наприклад, височенних цибатих велетнів, званих сорнами. Гірше за все було те, що вони, за його словами, хороші та добрі; більше того, він вважав їх набагато кращими за нас, людей… Ясно: Ренсом з ними у змові! Зрештою, й справді, звідки мені знати, обвели його довкола пальця чи він сам… Можливо, все значно гірше… І тут я знову зупинився.

Незнайомому з Ренсомом читачеві не збагнути, як мало глузду було в усіх цих думках. Навіть в ту мить у глибині душі я чудово усвідомлював: бодай і цілий усесвіт виявиться навіженим і вороже до нас налаштованим, Ренсом все одно залишиться таким же розважливим, світлим та чесним, як і раніше. Саме завдяки цьому я кінець кінцем подався далі, хоч це було так важко, що годі й описати. Там-таки, у глибині душі, я твердо вірив, що з кожним кроком наближаюся до друга, а проте почувався так, нібито наближався до ворога — зрадника, чаклуна, змовника… йду, як останній дурень, просто до дідька в зуби. «Так, спершу це назвуть нервовим зривом, — шепотів далі той же голос, — потім тебе покладуть до лікарні, а згодом запроторять до божевільні».

Мертва фабрика залишилася позаду; спуск закінчився, я увійшов у холодну імлу. Раптом попереду щось промайнуло, і мене пронизав такий жах, що довелося аж прикусити губу, аби не закричати. Через дорогу всього лишень прошмигнув якийсь заблукалий кіт, та я через це пережиття зовсім знесилів, а внутрішній голос продовжував мене діймати: «Скоро вже, скоро і справді залементуєш, начеб тебе різали, — не вгавав він. — Бігатимеш тут кругом з дикими криками і не зможеш зупинитися.»

Неподалік стояв невеликий покинутий дім; вікна у ньому були позабивані дошками, і тільки одне підсліпувато витріщалося на дорогу, ніби око в голові мертвої рибини. Повірте, зазвичай слова «будинок із привидами» викликають у мене такі ж почуття, як у будь-якої пересічної людини, не більше, але й не менше. Та в ту мить думки про привидів набули вельми реальних обрисів. Є щось моторошне у самих цих словах: «привиди», «примари»… Навіть мала дитина, яка ніколи не чула цього слова і гадки не має, що воно означає, здригнеться, коли у розмові між старшими пролунає: «Знаєш, а в цьому будинку є привиди».

Нарешті я дійшов до роздоріжжя біля невеличкої методистської каплички, де мав повернути наліво; там, за буками, стояв Ренсомів дім, і я мав би вже бачити світло у його вікнах. Годинник у мене зупинився, тож я не знав, чи настав уже час встановлювати затемнення. Запали доволі густі сутінки, проте почасти це можна було пояснити млою і тим, що шлях пролягав під деревами. Боявся я, зрозуміло, не темряви. Трапляються моменти, коли нам здається, наче неживі предмети оживають, у них з’являється ледь не вираз обличчя, і власне, якщо можна так висловитися, вираз тієї ділянки дороги, яку ще треба було пройти, зовсім мені не подобався. «Неправда, — знов озвався внутрішній голос, — що ті люди, які по-справжньому сходять з розуму, цього не помічають». Раптом я саме тут, на цьому місці й збожеволію? Тоді, звісно, мені просто мариться, що всі ці вологі від мряки дерева налаштовані дуже вороже і чатують на мене… Втім, ця думка не принесла мені втіхи. Якщо всілякі жахи нам тільки ввижаються, і ми це усвідомлюємо, то від цього аж ніяк не легше; навпаки, це лишень додає страху, адже стає зрозуміло, що до божевілля — один крок. Але найсильніше мене вразив такий моторошний здогад: напевне, тільки тим, кого всі інші мають за безумців, і відкривається справжнє, страхітливе обличчя світу…

Ось такі почуття сповнювали тоді моє серце, та все ж я непевним кроком побрів вперед, у холод і темряву, наполовину переконаний, що з кожним ярдом наближаюся до справжнього божевілля. Здоровий глузд дедалі більше втрачав вагу у моїх очах. Хіба ж він і раніше не був звичайнісінькою умовністю — такою собі зручною ширмою, звичним, второваним ходом мислення, який приховував від наших очей той цілковито чужий і ворожий усесвіт, де нам доводиться жити? Те, про що я довідався протягом кількох останніх місяців від Ренсома, виходило за межі «нормального», та я зайшов уже надто далеко, щоб просто відкинути все це як звичайний вимисел. Якщо й були у мене певні вагання, то вони стосувалися хіба того, як мій друг витлумачив побачене, чи правильно все зрозумів; в існуванні тих, із ким він зустрівся на Марсі, — пфіфльтріґів, гросів, сорнів, навіть елділів, які вільно мандрують між планетами, — я не сумнівався анітрохи. Ба й та оповита таємницею істота, яку