За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

— А коли ви сподіваєтесь повернутися?

— Хтозна. Це може бути і через півроку, і через рік, і через двадцять років. Саме в цьому й проблема. Боюсь, я кладу вам на плечі надто важкий тягар.

— Я можу померти.

— Знаю. Думаю, вам треба обрати собі наступника, і то вже, не відкладаючи цю справу на потім. Зрештою, у нас є четверо чи п’ятеро людей, на яких можна покластися.

— А як я дізнаюся, що ви повертаєтесь?

— Оярса вас попередить. Не переймайтесь, це ні з чим не переплутаєш. І ще одна річ: навряд чи я повернусь пораненим, але про всяк випадок було б добре знайти і привести сюди лікаря, якого можна було б посвятити у нашу таємницю.

— Гамфрі підійде?

— Чудово. А тепер ще одна, особиста справа. Бачте, я не міг внести вас до свого заповіту…

— Боже мій, Ренсоме, та я ніколи про таке й не думав!

— Звісно. Але мені хотілося б вам щось залишити. Та річ у тім, що я збираюся просто зникнути. Якщо я не повернуся, то рано чи пізно мою відсутність помітять, почнеться розслідування… можуть запідозрити й убивство. Тому мушу бути обережним, заради вашого ж спокою. Гаразд, а тепер треба залагодити ще одне чи два питання.

Ми схилилися один до одного і доволі довго говорили про справи, які зазвичай обговорюють не з друзями, а з родичами. Я дізнався про Ренсома багато такого, про що й гадки не мав раніше; він просив мене подбати про стількох диваків — «Раптом вам вдасться щось для них зробити», — що я тільки тепер збагнув, якою великою чуйністю відзначався мій друг. Та з кожним словом нас наче затягувала дедалі густіша тінь майбутньої розлуки, схожа на якийсь цвинтарний присмерк. Я піймав себе на тому, що з любов’ю відзначаю його звичні жести, манери, мовні звороти, словом, все те, що ми завжди помічаємо у коханої жінки, а от у друга — лише в останні години перед тим, як надовго розпрощаємося, або коли вже зовсім мало часу залишилося до небезпечної операції, яка може закінчитися для нього фатально. Мене пройняло вельми властиве людській природі і, либонь, невиліковне невірство: я ніяк не міг усвідомити, що ось цей чоловік, зараз такий близький, реальний і — у певному сенсі — дуже від мене залежний, через кілька годин стане цілком недосяжним, перетвориться на образ, який житиме тільки в моїй пам’яті і ставатиме щораз невиразнішим та невловимішим. Врешті-решт ми обидвоє дещо збентежилися, бо кожен добре розумів почуття іншого. Тим часом стало дуже холодно.

— Скоро вже треба буде йти, — озвався Ренсом.

— Але ж він… Оярса… ще не повернувся, — сказав я, хоч, як по правді, тепер, коли часу в нас залишилося зовсім мало, мені вже хотілося, щоб усе це швидше скінчилося.

— Оярса нікуди й не відлучався, — мовив Ренсом. — він постійно був тут, у будинку.

— Ви хочете сказати, що він увесь цей час чекав у сусідній кімнаті?

— Ні, не чекав. Елділи не знають, що це таке. Ми з вами усвідомлюємо, що чекаємо, бо маємо тіло, яке втомлюється, коли довго перебуває в русі чи в одному положенні; отже, нам відоме поняття, так би мовити, накопичення часу. Крім того, ми розрізняємо обов’язкові і необов’язкові заняття, а відтак виробили концепцію дозвілля. У них же все інакше. Оярса перебував тут увесь цей час, але не чекав; з таким же успіхом можна сказати, що він ціле своє життя тільки те й робить, що чекає, або стверджувати, що чогось чекає дерево в лісі чи сонячний промінь на схилі пагорба. — Тут Ренсом позіхнув. — Я втомився, — сказав він, — та й ви теж. Але нічого, думаю, я добряче відісплюся в тому гробі. Ходімо, треба витягнути його надвір.

Ми вийшли до суміжної кімнати, і Ренсом наказав мені стати перед безликим сяйвом, яке не відає, що означає чекати; він взявся бути перекладачем, і якось мене відрекомендував, а тоді я своєю рідною мовою заприсягнувся всіляко сприяти великій справі, до якої мене залучили. По тому ми зняли з вікон затемнення і впустили у дім сірий, безрадісний ранок. Ухопившись за ящик — Ренсом із одного боку, я з другого, — ми витягнули його надвір; і сам ящик, і кришка, здавалось, аж обпікали пальці крижаним холодом. На траві лежала густа роса, і ноги в мене вмить промокли. Елділ уже був там, і тепер, коли розвиднілося, я ледь міг його розгледіти. Ренсом показав мені, як надійно закріпити на ящику кришку, минуло ще кілька достоту важких хвилин, і ось мій друг знову зник у домі, а за кільканадцять секунд з’явився вже без одягу — високий, білошкірий, він аж тремтів від холоду; якби тієї похмурої ранньої пори його побачив у такому вигляді хтось чужий, то міг би й не на жарт злякатися. Ренсом ліг у ящик — жах та й годі — і простягнув мені цупку чорну пов’язку, якою я мав зав’язати йому очі. На той час у мене з голови вже вивітрилися всі думки про Венеру, і я майже не сумнівався, що ми бачимося востаннє. Якби мені вистачило сміливості, то я, либонь, спробував би його зупинити, та ми були не самі, адже поруч знаходилася та інша істота — створіння, що не відчуває плину часу, — і я таки її боявся. Почуваючись, наче у страшному сні — згодом усе пережите тоді й справді не раз поверталося до мене в нічних жахіттях, — я закрив ящик із живою людиною всередині холодною кришкою і відступив убік, а за мить уже залишився сам. Як він полетів, я так і не побачив: мені стало погано, я відвернувся і пошкандибав у дім. Через кілька годин, замкнувши Ренсомову оселю, я подався назад до Оксфорда.

Збігав місяць за місяцем; так минув рік, а тоді ще трохи. Ми зазнавали повітряних нальотів і отримували погані новини, надії наші все посувались і посувались, а темні закутки світу перетворювалися на кубла, повні насильства. І от якось увечері по мене прийшов Оярса. Ми з Гамфрі негайно вирушили в дорогу; вночі довелося труситися у переповненому вагоні, вдосвіта — чекати пересадки на пероні, де дув пронизливий вітер, та ось настав ясний ранок, і з першими променями сонця ми опинилися врешті-решт в саду — на той час він перетворився на пустище, поросле буйними бур’янами, — а в небі, на тлі яскравих барв щойно народженого дня з’явилася крихітна темна плямка, яка все росла й