За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

— Сили небесні, він розбився! — скрикнув я, зазирнувши всередину.

— Заждіть, — мовив Гамфрі, а тим часом чоловік, що лежав у такому схожому на домовину ящику заворушився і сів, струшуючи з обличчя та плечей червону масу, яка за мить до того видалася мені кривавим місивом, — і я, побачивши, як її підхоплює і розносить вітер, збагнув, що то пелюстки квітів. Секунду чи дві він моргав, ніби приходячи до тями, а тоді назвав нас обидвох на ім’я, потиснув кожному руку, підвівся і ступив на траву.

— Як справи? — поцікавився він. — Вигляд у вас щось не дуже…

Я на мить втратив дар мови, вражений побаченим: з того тісного прихистку вийшов якийсь новий Ренсом, що аж пашів здоров’ям та силою і, здавалося, помолодшав років на десять. Коли ми понад рік тому розлучалися, у нього почали з’являтися перші сиві волосини, а тепер борода, що спадала йому на груди, відливала щирим золотом.

— Ви порізали ногу, — озвався Гамфрі. Тепер і я помітив, що з п’ятки у Ренсома тече кров.

— Ух, а тут холодно, — сказав Ренсом. — Сподіваюсь, ви розігріли котел у домі? Мені не завадило б трохи теплої води… і якийсь одяг.

— Гамфрі про все подбав, — мовив я, поки ми йшли до будинку. — Боюсь, мені таке й на думку не спало б.

Ренсом пішов до ванної і, оповитий клубами пари, став митися, перегукуючись з нами через прочинені двері. Запитань у нас було стільки, що він не встигав на них відповідати.

— Ск’япареллі абсолютно не має рації, — гукав він, — там є і день, і ніч, десь так, як у нас… Ні, п’ятка у мене не болить… хіба оце щойно заболіла… Та будь-який старий одяг… покладіть он там на стільці… Ні, дякую, яєшні з беконом чи чогось такого мені взагалі не хочеться… Кажете, фруктів немає? Ну, добре, тоді поїм хліба або каші… За п’ять хвилин буду готовий.

Він усе запитував, чи з нами все гаразд, — чомусь у нього склалося враження, наче ми почуваємось не найкраще. Я спустився вниз, щоб приготувати щось на сніданок, а Гамфрі сказав, що хоче ще оглянути Ренсомову п’ятку. Коли він через кілька хвилин приєднався до мене, я саме розглядав червоні пелюстки, що висипалися з ящика.

— Прегарна квітка, — мовив я, простягаючи одну йому.

— Просто чудова, — погодився Гамфрі, оглядаючи пелюстку з зацікавленням ученого-натураліста. — Погляньте лишень, яка вона ніжна й тендітна! Наша фіалка порівняно з нею — справжній бур’ян.

— Давайте поставимо їх у воду.

— Не варто, вони вже майже зав’яли.

— І як він, на вашу думку?

— Назагал чудово. Єдине, що мені не подобається, — це та його п’ятка. Він каже, що кров з неї іде вже давно.

Тут до нас долучився Ренсом, уже повністю одягнений, і я налив усім чаю. А далі цілий день і майже цілу ніч він розповідав нам свою історію — її ви знайдете нижче.

III

Ренсом ніколи не говорив про те, як йому мандрувалося в тій летючій труні; сказав лишень, що описати це просто неможливо. Проте вряди-годи, коли йшла розмова про зовсім інші речі, в його словах проскакували дивні натяки.

Отож Ренсом розповідав, що за земними мірками його стан під час мандрівки можна охарактеризувати як непритомність, та щось він все ж відчував — приміром те, що йому було дуже приємно, — і міг пригадати якісь ознаки. Одного разу, коли мова йшла про потребу «побачити життя», тобто повештатися світом та запізнатися з людьми, Б. (він захоплюється антропософією) сказав щось — уже точно й не пригадаю — про те, що життя, мовляв, треба «бачити» у зовсім іншому сенсі. Гадаю, він мав на увазі якусь систему медитації, завдяки якій перед внутрішнім поглядом буцім постає «саме життя». Так чи так, а Ренсом не зумів тоді приховати, що в його уяві з цим твердженням пов’язана якась дуже конкретна ідея. Ми, ясна річ, заходилися розпитувати і так напосіли, що у нього врешті-решт не залишилося іншого вибору, як признатися: під час польоту життя видавалося йому «кольоровою об’ємною формою». Коли його запитали, якого кольору була та форма, він кинув на нас химерний погляд і тільки й сказав: «Власне, які кольори! Які кольори!», та потім усе зіпсував, додавши: «Звісно, насправді то були зовсім не кольори, принаймні, не те, що ми називаємо кольором», і за цілий вечір не зронив більше жодного слова. Іншого разу один наш приятель, шотландець МакФі, визнаний скептик, заходився розвінчувати християнське вчення про воскресіння тіла; найбільше він допався до мене і знай сипав питаннями на кшталт «То, кажете, у вас буде і горлянка, і нутрощі, хоч там не треба їсти? І статеві органи — там, де не треба паруватися? Ото вже повеселитеся, нічого не скажеш!» Слухаючи все це, Ренсом зненацька просто вибухнув: «Невже ви й справді такий осел, що не бачите різниці між життям нечуттєвим і позачуттєвим?!» Тоді МакФі, звичайно, переключився на нього. Кінець кінцем з’ясувалося, що, на Ренсомове переконання, теперішні функції і нахили, властиві людському тілу, зникнуть не тому, що атрофуються, а тому, що їх буде, за його словами, «поглинуто». Пригадую, він вжив слово «позастатевий» і заходився дошукувати інші відповідні терміни (відкинувши «позагастрономічний»), а оскільки серед присутніх було ще кілька філологів, то розмова потекла зовсім іншим руслом. Втім, я абсолютно впевнений, що йому йшлося тоді про щось пережите під час мандрівки до Венери. Найзагадковішим же було, мабуть, ось що: якось я розпитував його — а він нечасто дозволяв мені таке робити, — і необачно мовив: «Звісно, я розумію, що все здавалося тоді надто невиразним, аби тепер передати словами», а він, попри свою звичну стриманість, доволі різко перебив мене: «Навпаки, це слова надто невиразні. Власне в тому й річ: мені не вдається нічого належним чином висловити, бо це було надто чітко й виразно.» Ось і все, що я можу розповісти про Ренсомів політ. Безперечно одне: мандрівка на Венеру змінила його ще більше, ніж перебування на Марсі. Ясна річ, спричинити ці зміни могли і події, що трапилися на самій Венері після того, як він там приземлився.

Тепер я переходжу до того, що почув від Ренсома про приземлення. Отже, скидається на те, що його розбудило (якщо тільки це слово тут підходить) із