За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

того дивовижного стану, в якому він перебував під час польоту, відчуття падіння; значить, на той час він уже підлетів до Венери так близько, що міг розрізнити, де низ і де верх. З одного боку йому було дуже гаряче, а з другого — страшенно холодно, але ні те, ні інше надто його не діймало; невдовзі обидва ці відчуття взагалі відійшли на задній план — адже знизу крізь напівпрозорі стінки ящика почало пробиватися надзвичайно яскраве біле світло, яке ставало дедалі сильнішим і сильнішим, аж надто сильним, навіть попри пов’язку на очах. Безперечно, то було альбедо — зовнішній покрив дуже щільної венеріанської атмосфери, який доволі значною мірою відбиває сонячні промені. Хтозна чому, але, на відміну від Марса, тут він фактично не зауважував стрімкого зростання ваги свого тіла. Коли біле світло, здавалося, ось-ось стане просто нестерпним, воно раптом згасло взагалі, а незабаром зникло й відчуття жару та холоду, змінившись рівномірним теплом. Мабуть, на той час він уже потрапив у верхні шари переландрійської атмосфери; навколо панувала сутінь — спершу просто сіра, а трохи пізніше почали проявлятися і кольори. Наскільки видно було крізь стінки ящика, переважала барва золота чи міді. Поверхня планети мала би вже бути зовсім недалеко; ящик летів униз вертикально — так опускається ліфт у будинку — і дуже стрімко. Ренсома охопив страх: надто вже неприємно було падати отак невідь-куди, не маючи змоги навіть поворушити рукою чи ногою. Аж раптом усе навкруги затопила зеленкувата темрява, наповнена якимсь незрозумілим шумом — то була перша вістка з нового світу, — і стало відчутно холодніше.

Здавалося, він знову повернувся у горизонтальне положення і рухається вже не вниз, а вгору; це його страшенно здивувало, навіть спало на думку, що то, напевне, якісь дивні вибрики уяви. Тут зненацька з’ясувалося, що стінки його в’язниці стали подаватися; либонь, увесь цей час він, сам того не усвідомлюючи, намагався поворушитися і от тепер відчув, що таки може рухати ногами і руками, хоч вони й застрягають у якійсь в’язкій речовині. Стривайте, а куди ж подівся ящик? Як слід розібратися у своїх відчуттях йому ніяк не вдавалося. Його то кидало вниз, то здіймало догори, то несло вбік якоюсь хисткою поверхнею. Білої в’язкої речовини, схожої на матеріал, з якого було зроблено ящик, ставало щораз менше, і він раптом із жахом усвідомив, що це, властиво, й був ящик, який зникав, просто випаровувався, а за ним проступало неймовірне розмаїття насичених барв — яскравий новий світ, де поки що годі було намацати поглядом якісь конкретні обриси. За якусь хвилину від ящика не зосталося й сліду. Отож його доправили, висадили і… покинули. Він — на Переландрі.

Перше, що впало Ренсомові у вічі, була якась похила площина — ніби на зіпсованій світлині. Втім, за мить ця поверхня змінилася іншим схилом, далі вже два схили зійшлися докупи й утворили вершину, яка тут-таки начеб опала донизу і перетворилася на горизонтальну лінію, а та у свою чергу обернулася на підніжжя велетенського сяючого пагорба, який стрімко понісся назустріч Ренсому. Його знову стало підносити вгору, дедалі вище й вище; здавалося, ще трохи — і він дістанеться до палаючого золотого купола, що висів над ним замість неба. Ось і вершина, та не встиг він окинути поглядом широкий діл, який раптом розверзся під ним, виграючи зеленкуватими переливами і мережачись, наче мармур, білими пасмами, як уже помчав униз із швидкістю не меншою за тридцять миль на годину. Щойно тепер Ренсом відчув приємну прохолоду, яка оповивала ціле тіло, і збагнув, що вже якийсь час пливе, сам про це не здогадуючись. Він мчав верхи на гребені океанської хвилі; після небесної спеки вода здавалася йому прохолодною і свіжою, хоч за земними мірками була зовсім теплою, наче в мілкій затоці з піщаним дном десь у субтропіках. Плавно з’їхавши вниз і піднімаючись пологим схилом наступної хвилі, він ненароком ковтнув води; виявилося, що в ній немає солі, вона годилася для пиття, проте не була зовсім позбавлена смаку, як прісна вода на Землі. Досі Ренсом якось не помічав, що йому хочеться пити, і тільки тепер, ковтнувши, відчув таке задоволення, наче вперше пізнав саму насолоду Він на секунду занурив розпашіле обличчя у кришталево-чисту, із зеленкуватим відливом воду, а коли підняв голову, то побачив, що знов опинився на гребені.

Землі ніде не було видно. Вгорі панувало чисте золоте небо, схоже на тло якоїсь середньовічної картини. Складалося враження, що воно дуже високе — на Землі такими високими виглядають хіба перисті хмари. Океан у далині теж відсвічував золотом, але був помережаний тінями; гребені поближчих хвиль і справді здавалися золотими, проте схили були зелені — вгорі смарагдові, а нижче зелена барва набувала дедалі темнішого відливу, доки у затінку, в глибоких западинах між хвилями не перетворювалася на синяву.

Все це відкрилося перед Ренсомовими очима тільки на мить, і ось він уже знову понісся пологим схилом донизу. Якось перевернувся на спину і дивився тепер на золоте склепіння цього світу, де тремтіли і переливалися відблиски блідіших кольорів — так ясного літнього ранку бігають лелітки по стелі ванної, коли ви ступаєте у воду. Не важко було здогадатися, що це — віддзеркалення хвиль, у яких він плив. На планеті любові таке явище спостерігається ледь не щодня. Володарка морів не втомлюється розглядати себе у небесному дзеркалі.

Його знову винесло на гребінь — землі все ще не було видно. Щось схоже на хмари — чи на кораблі? — з’явилося далеко ліворуч. Вниз, вниз, вниз… здається, цей схил не скінчиться ніколи. Тільки тепер він зауважив, що світло навколо доволі тьмяне. Тепла, приємна вода, достоту славне, сказати б, купання — на Землі таке можливе тільки тоді, коли на небі яскраво сяє сонце. Тут усе було інакше. Вода виблискувала, небо палало золотом, та все це, попри неймовірне багатство барв, виднілося мовби через якийсь легенький серпанок; принаймні, на небо можна було дивитися спокійно, не мружачись. Властиво, самі назви кольорів — зелений, золотий, — якими довелося скористатися, описуючи побачене, надто жорсткі і грубі для того ніжного, мінливого світла, для того м’якого, по-материнськи ласкавого, тендітно-яскравого світу — чарівного, як світанок, теплого, як полудень, і лагідного, як надвечір’я. Так, цей світ чудовий, просто чудовий — і від надміру почуттів Ренсом аж глибоко зітхнув.

Тут над ним нависла така хвиля, що він аж злякався. На Землі ми часом теревенимо знічев’я про хвилі «ну просто з гору заввишки», хоч насправді