За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Неквапно крокуючи безлюдною дорогою, яка бігла через Вустерський громадський вигін, я вирішив, що недоброго передчуття треба все ж позбутися, й відтак заходився його аналізувати. Власне кажучи, чого я боюся? Втім, поставивши собі таке запитання, я відразу ж про це пошкодував. Слово «боюся» по-справжньому мене вразило. Досі я намагався переконати себе, що йдеться тільки про неприязнь, збентеження чи, врешті-решт, нудьгу. Та щойно у свідомості промайнуло коротеньке слівце «боюся», як стало ясно, що я відчуваю саме страх — не більше і не менше. Я збагнув, що боявся весь час: по-перше, боявся, що рано чи пізно сам можу опинитися віч-на-віч із елділом, а по-друге — що мене у щось «вплутають». Мабуть, цей страх у щось «вклепатися» знайомий кожному; людина вважає, що просто собі розмірковує, намагається у чомусь розібратися, аж тут раз — і опиняється в лавах комуністичної партії чи навертається до Церкви; двері раптом зачиняються, і вона вже там, усередині. Власне, так трапилося і з Ренсомом: він полетів на Марс (чи то пак на Малакандру) супроти власної волі, фактично випадково, я ж вплутався в усю цю історію через іншу випадковість, і тепер нас обох усе більше й більше втягувало в міжпланетну політику — хіба так я можу це окреслити. Не знаю, чи зумію пояснити, чому мені так не хотілося знайомитися з елділами. Це було не просто розважливе бажання сторонитися істот, які чужі нам за своєю природою, надзвичайно могутні та розумні. Справа, либонь, у тому, що всі ті речі, які мені довелося про них почути, спонукали до поєднання двох понять, які за нашими уявленнями вельми різняться між собою, і це поєднання справді вражало. Позаземний розум ми зазвичай відносимо до однієї із двох чітко визначених категорій: або до «наукового», або до «надприродного». Іноді маємо на думці Велсових марсіан (які, до речі, дуже відрізняються від справжніх малакандрійців) або описаних тим же автором мешканців Місяця, а іноді — ангелів, привидів, фей тощо; усе залежить від того, на який лад ми налаштовані у той чи інший момент. Та варто нам визнати, що істота, яка належить до тієї чи іншої категорії, справді існує, як відмінність між цими категоріями починає стиратися, а у випадку елділів зникає взагалі. Елділи однозначно не тварини, тож підпадають під другу категорію; проте вони мають певну подобу тіла, існування якого (в принципі) можна довести науково, і відтак належать до першої категорії. Тут, фактично, зникає бар’єр між природним та надприродним, і ми усвідомлюємо, наскільки спокійніше було у нас на серці, коли в існування цього бар’єра ще вірилося, — адже набагато легше сприймати нестерпну химерність світу, розділивши його навпіл, аби лиш уникнути потреби думати про обидві його половини в одному контексті. Інша справа, яку ціну нам, цілком можливо, доведеться ще заплатити колись за цей спокій — за облудне відчуття безпеки і свідомо допущену плутанину в думках.
«Яка довга й нудна дорога, — мовив я сам до себе. — Добре, що хоч не треба нічого нести.» І раптом аж здригнувся, а тоді подумки вилаявся, усвідомивши, що нести таки треба було — бо ж, коли я виходив з дому, у мене був наплічник із кількома необхідними речами, який я пізніше, вочевидь, забув у потязі. Хочете вірте, хочете ні, але перше, що спало мені на думку, було повернутися на станцію і спробувати «щось зробити». Звісно, з таким самим успіхом я міг «щось зробити», зателефонувавши туди від Ренсома, адже на ту хвилину потяг, яким я приїхав, — а разом із ним і мій наплічник — був уже хтозна де.
Тепер я розумію це не згірш за вас, але тоді мені здавалося, що треба неодмінно повернутися, і я вже навіть ступив було кілька кроків назад, коли чи то розум, чи сумління спонукало мене все ж рушити далі до Ренсома. Завдяки цьому я ще ясніше зрозумів, що йти туди мені страх як не хочеться. Дорога давалася так важко, наче я йшов проти сильного вітру, хоч насправді стояв один із тих тихих, спокійних вечорів, коли ніде ані не шелесне, а все навколо потрохи затягувала легка імла.
Що далі я йшов, то ясніше усвідомлював, що не можу думати ні про що інше окрім елділів. Врешті-решт, що насправді відомо про них Ренсомові? За його словами, ті елділи, з якими йому довелося зустрітися, зазвичай ніколи не бувають на нашій планеті… або щойно почали бувати тут після того, як він повернувся з Марса. Ренсом розповідав, що у нас є свої, земні елділи, проте вони зовсім інакші і переважно налаштовані до людей вороже. Саме тому наш світ і не спілкується з іншими планетами. Ми перебуваємо начеб у стані облоги; Земля — це, фактично, територія, захоплена ворогом — елділами, які оголосили війну і нам, і елділам «глибоких небес», тобто космосу. На мікроскопічному рівні у нашому світі рояться міріади бактерій, а на макроскопічному на все наше життя невидимо впливають лихі елділи, і власне тут і криється справжня причина того фатального викривлення, яке становить головний урок усієї земної історії. Якщо все це так, то ми, ясна річ, мали б тільки радіти, що тим іншим, кращим елділам пощастило нарешті прорвати лінію оборони (ця лінія, за їхніми словами, збігається з орбітою Місяця), і вони стали відвідувати нашу планету. Звісно, якщо припустити, що Ренсомова розповідь цілком відповідає дійсності.
І тут мені до голови прийшла одна вельми неприємна думка. А що, коли Ренсома просто обвели довкола пальця? Адже якщо припустити, що якась сила з відкритого космосу хоче захопити Землю, то кращого прикриття для здійснення цього задуму годі й придумати. Де хоч найменший доказ існування
