За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Згоден, дуже шкода, що мені не довелося побачити пфіфльтріґів у них вдома. Я знаю про них досить багато і міг би легко «вифантазувати» відвідини їхніх земель, щоб вставити такий епізод у нашу розповідь, але вважаю, що нам слід уникати появи у книзі цілком вигаданих подій. «Правдиво по суті» на Землі звучить дуже гарно, проте я не можу собі уявити, як пояснив би це Оярсі, а в мене є підстави вважати (див. мій попередній лист), що ми ще зустрінемось. Врешті-решт, чому нашим «читачам» (ви, здається, знаєте про них геть усе!), які й чути не хочуть про якусь там мову, так кортітиме дізнатися більше про пфіфльтріґів? Та якщо вам заманеться трохи розвинути цю тему то можна, звичайно, написати, що вони відкладають яйця і живуть порівняно з іншими расами не дуже довго, а ще в них панує матріархат. Великі низини, які вони населяють, колись були, вочевидь, дном малакандрійських океанів. Гроси, котрі там побували, розповідають, що сходили до лісів, які ростуть у глибоких долинах, через піски, «а навколо — закостенілі (закам’янілі) прадавні хвилерізи». Без сумніву, це ті темні плями, які видно на Марсі з Землі. Тут мені, до речі, пригадується, що «мали» Марса, які я розглядав після повернення, настільки різняться між собою, що я відмовився від спроб знайти на них той гандраміт, де жив із тросами. Якщо хочете спробувати самі, то ми шукаємо «канал», який тягнеться з північного сходу на південний захід і перетинається з іншим «каналом», що йде з півночі на південь, не далі, ніж за двадцять миль від екватора. Втім, складається враження, що кожен астроном бачить на цій планеті щось своє.
Тепер час згадати про те ваше питання, яке дратує мене чи не найбільше: «Можливо, Оґрей, описуючи елділів, змішує поняття тонкої матеріальної сутності і вищої істоти?» Аж ніяк. Змішуєте ви. Він сказав дві речі: що тіло елділа відмінне від тіл решти істот, які населяють планету, і що елділи переважають всіх розумом. Ні він, ні жоден інший мешканець Малакандри ніколи не змішували ці два поняття і не виводили одне з них із іншого. Насправді в мене навіть є підстави вважати, що існують і нерозумні тварини з тілом такого ж типу, як у елділів (пригадуєте Чосерових «повітряних звірів»?).
Не знаю, чи розумно з вашого боку не згадувати про проблему мовлення елділів. Згоден, якщо підняти це питання під час опису суду в Мелділорні, то це дещо перевантажить оповідь, але, думаю, не один кмітливий читач запитає сам у себе: як елділи, котрі, вочевидь, не дихають, можуть говорити? Справді, відповіді на це запитання ми не знаємо, то чому б відверто не зізнатись у цьому читачам? Я переповів Дж. — єдиному вченому, до якого маю повну довіру, — вашу теорію, що в них, можливо, є знаряддя чи навіть органи, за допомогою яких вони впливають на повітря і таким чином утворюють звуки, та це наче не справило на нього великого враження. Ймовірніше, на його думку, що вони діють безпосередньо на вуха тих, до кого «говорять». Звісно, все це дуже складно, проте не забувайте, що насправді нам практично нічого не відомо ні про форму, ні про величину елділів, ні, зрештою, про те, як вони співвідносяться з простором (маю на увазі наш простір). Можна сказати, що ми взагалі мало що про них знаємо. Як і вам, мені важко стриматися, аби не пов’язати їх із чимось, що відповідало б земній традиції, — богами, ангелами, феями. Та нам бракує твердих відомостей. Коли я намагався в дуже загальних рисах викласти Оярсі нашу християнську ангелологію, мені здалося, наче він сприйняв наших «ангелів» як щось відмінне від себе. Але що він мав на думці — що це створіння якогось іншого виду чи просто особлива каста воїнів (якщо вже нашій старенькій Землі судилася доля такого собі бойовиська, своєрідного Іпрського виступу у всесвіті), я не маю жодного уявлення.
Чому ви опускаєте мою розповідь про те, як перед самісіньким приземленням на Малакандрі у нас заклинило заслінку? Адже якщо про це не згадати, то згодом, коли ви описуєте, як ми на зворотньому шляху страждали від надто яскравого світла, читач цілком справедливо поцікавиться: «А чому ж вони не закрили заслінки?» Чомусь мені не віриться у вашу теорію, що «читачі таких речей ніколи не помічають». Упевнений, що я помітив би.
Є дві сцени, які я хотів би побачити у книзі; втім, вони і без того так міцно вкарбувалися мені у пам’ять, що варто заплющити очі, як Малакандра просто оживає переді мною.
Отже, сцена перша: рано-вранці я дивлюся на малакандрійське небо, блідо-голубе, таке бліде, що тепер, коли я вже звик до земного неба, воно здається мені ледь не білим. На його тлі верхівки велетенських рослин — ви б назвали їх «деревами» — здаються чорними, проте ліси, що розкинулися віддалік, за сліпучо-блакитним обширом води, вже набули акварельно-фіалкового відтінку. Тіні, що лягають навколо на порослу низенькою блідою рослинністю землю, нагадують тіні на снігу. Повз мене проходять постаті; вони хоч і велетенського зросту, проте стрункі, а ще чорні й гладенькі, наче циліндр; кругла чорна голова, що увінчує гнучке, схоже на стебло тіло, робить їх подібними на гігантські чорні тюльпани. Співаючи, вони сходять вниз, до води. Спів сповнює ліс трепетним, ледь чутним бринінням, так, ніби десь далеко звучить орган. Дехто сідає у човен, проте більшість залишається на березі. Все діється дуже повільно — тут не просто хтось кудись відпливає, тут відбувається якась церемонія. І справді, це — гроський похорон. Троє гросів із сивиною у шерсті, яким допомогли
