За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс

— Отже, нам кінець? — прошепотів він.

— Гадаю, що так, — відповів Дивайн, не озираючись.

Вестон уже оговтався настільки, що підійшов до них і став поруч із Дивайном. Ренсомові не було тут більше чого робити. Всі сумніви та сподівання розвіялися — невдовзі вони помруть, і коли він це повністю усвідомив, пекуча тривога, яка ось уже кільканадцять днів не давала йому спокою, раптом зникла. Смерть — байдуже, коли вона прийде, тепер чи років через тридцять на Землі, — постала перед ним і заявила про свої права, вимагаючи уваги, а людині завжди хочеться належно до неї підготуватися. Ренсом вийшов із відсіку управління і подався до однієї з кают на сонячному боці, у царство байдужого нерухомого світла, тепла, тиші та різко окреслених тіней. Він і гадки не мав спати, проте, либонь, через несвіже повітря незабаром став позіхати й кінець кінцем задрімав.

Прокинувся він у майже повній темряві від гучного незрозумілого шуму; такі звуки йому наче вже доводилося чути — колись, давно-давно, у минулому житті… Щось глухо барабанило просто над головою… і тут серце в нього тенькнуло і завмерло.

— О Господи, — прошепотів він, і на очі йому набігли сльози. — Господи! Це ж дощ!

Ренсом був на Землі. Попри важке, застояне повітря відчуття задухи минуло. Він усвідомив, що й далі знаходиться у космічному кораблі. Очевидно, Вестон із Дивайном, побоюючись «розплочення», яке могло відбутися з хвилини на хвилину, забралися геть одразу ж після приземлення, залишивши його на поталу долі. У темряві знайти вихід виявилося непростою справою, та хоч під дією земного тяжіння тіло у нього нестерпно обважніло, він таки намацав люк і, жадібно хапаючи ротом прохолодне повітря, сковзнув по мокрій поверхні корабля вниз та хляпнувся просто в болото, подумки благословляючи його вільготний дух, а тоді нарешті зумів дати раду своєму незвично важкому тілу і зіп’явся на ноги. Навколо було темно, хоч в око стрель. Ренсом стояв під проливним дощем і, здавалося, всіма порами на шкірі всотував у себе вологу й усім серцем вбирав запах поля — клаптика його рідної планети, де росла трава і зовсім недавно ходили корови; він побрів уперед і невдовзі вийшов до живоплоту, в якому була брама.

Ренсом ішов уже з півгодини, коли сліпучий спалах позаду і миттєвий порив вітру засвідчили, що космічного корабля більше не існує. Втім, це анітрішечки його не схвилювало. Віддалік з’явилися тьмяні вогники — там були люди. Йому вдалося знайти стежину, потім він вийшов на дорогу, а відтак — на сільську вулицю. Попереду виднівся освітлений прямокутник відкритих дверей, за якими лунали голоси. Говорили по-англійськи, а в повітрі стояв добре знайомий запах. Він переступив поріг і, не звертаючи уваги на здивовані погляди, підійшов просто до шинквасу.

— Пінту гіркого, будь ласка, — сказав Ренсом.

XXII

Якби я керувався міркуваннями суто літературного характеру, то власне на цьому мав би й закінчити свою розповідь; проте настав час скинути маску і розкрити справжню мету, з якою й було написано цю книгу Водночас читач дізнається, як мені взагалі трапилася нагода її написати.

Д-р Ренсом — ви, ясна річ, уже здогадалися, що ім’я це вигадане, — невдовзі після повернення на Землю відмовився від думки видати друком словник малакандрійської мови і загалом поділитися зі світом тим, що йому довелося пережити. Кілька місяців він хворів, а коли одужав, то сам засумнівався, чи правда все те, про що свідчила його пам’ять, і замислився, чи не примарилося йому це під час хвороби, адже багато пригод, які буцімто з ним трапилися, можна було, на його думку, пояснити, розглянувши їх із погляду психоаналітики. Власне, його самого це не дуже бентежило — він-бо й сам не раз переконувався, що багато реальних особливостей земної флори і фауни можна легко потрактувати як ілюзії, коли з самого початку ставитися до них критично і з недовірою. Проте якщо вже він сам був не цілком упевнений у правдивості своєї історії, то решта світу могла й поготів не сприйняти її за правду. Тож йому залишалося хіба тримати язика за зубами, і на цьому все й закінчилося б, якби не один вельми цікавий збіг обставин.

Саме тут і з’являюся на сцені я. Ми з д-ром Ренсомом були знайомі кілька років і листувалися, обмінюючись поглядами на різні літературні та філологічні питання, проте зустрічалися дуже рідко. Кілька місяців тому я, як звичайно, написав йому листа, де були, зокрема, і такі рядки: «Я зараз займаюсь платоніками дванадцятого століття; мушу зазначити, що вони писали збіса складною латиною. В одного з них, Бернарда Сильвестріса, я натрапив на одне цікаве слово, і мені хотілося б дізнатися, що ви про нього думаєте. Це слово Oyarses. Автор вживає його, описуючи мандрівку небесами; складається враження, що Oyarses — це „розум“ або дух-хоронитель якоїсь із небесних сфер, тобто, висловлюючись сучасною мовою, якоїсь планети. Я запитав у Ч. Дж., що він думає з цього приводу, і він відповів, що тут, напевне, мається на увазі Ousiarches. Звісно, в цьому є певний сенс, та все ж мене така відповідь не надто влаштовує. Можливо, вам випадково траплялося де-небудь слово, схоже на Oyarses! А може, ви наважитесь висловити здогад стосовно того, з якої мови воно походить?»

У відповідь я одразу ж отримав від д-ра Ренсома запрошення провести у нього вихідні. Він розповів мені свою історію від початку до кінця, і відтоді ми майже неперервно докладаємо зусиль, намагаючись пролити якомога більше світла на цю таємницю. З’ясувалося чимало фактів, які я наразі не маю наміру виставляти на загальний огляд; мова про факти, що стосуються планет загалом і Марса зокрема, середньовічної школи платоніків і (що не менш важливо) професора, якого у цій книзі зображено під вигаданим іменем Вестона. Звісно, ми могли б оприлюднити систематичний виклад цих фактів, однак майже напевне наштовхнемося на недовіру, а «Вестон» подасть на нас до суду за наклеп. Водночас ми обоє зійшлися на думці, що мовчати далі просто неприпустимо, адже чи не щодня переконуємось, що марсіанський «оярсес» мав рацію, коли стверджував, що поточний «небесний» рік буде революційним, що тривала ізоляція нашої планети наближається до кінця і що нас чекають великі, докорінні зміни. У нас є підстави вважати, що середньовічні платоніки жили в тому ж небесному році, що й ми — властиво, цей рік почався у дванадцятому столітті нашої