За межі мовчазної планети. Переландра - Клайв Стейплз Льюїс
Він насилу дістався до сонячного боку корабля й аж відсахнувся: там уже в усій своїй славі владарювало світло. Ледь не навпомацки Ренсом добрався до своєї старої каюти і знайшов темні окуляри, а тоді взяв собі попоїсти та попити, зовсім небагато, бо Вестон суворо обмежив споживання їжі і води. Підживившись, він прочинив двері до відсіку управління й зазирнув досередини. Обидва компаньйони сиділи за своєрідним металевим столом чи радше панеллю, вкритою чималою кількістю різних дрібних приладів та пристроїв, зроблених в основному з кристалів — принаймні вони найбільше впадали в око — і поєднаних між собою безліччю тоненьких дротиків; деякі прилади м’яко вібрували. На обличчях у Вестона й Дивайна читалася тривога, і коли Ренсом заглянув у відсік, вони не звернули на це жодної уваги. До кінця їхньої мовчазної подорожі цілий корабель був у його повному розпорядженні.
Коли Ренсом повернувся на нічний бік, світ, який вони залишали позаду, висів у всіяному зірками небі, не більший за наш місяць. Ще можна було розрізнити його панівні барви: на червонувато-жовтому диску виднілися вкраплення зелено-голубого кольору, а полюси увінчували білі шапки вічних снігів. Він побачив два крихітні малакандрійські місяці — вони явно рухалися — і подумав, що це лишень тисячна частина того, про що у нього не було жодного уявлення під час перебування на планеті. Його зморив сон, а коли він прокинувся, диск у небі став уже меншим за звичний для землян місяць. Барви ніби стерлися, і в його світлі залишився тільки слабкий, рівномірний відтінок червоного, а саме це світло вже не здавалося незрівнянно яскравішим за сяйво незліченних зірок, що мерехтіли у небі навколо. То була вже не Малакандра, то був тільки Марс.
Невдовзі Ренсом знову поринув у стару рутину, що складалася переважно зі сну та сонячних ванн, хіба ще час від часу роблячи недбалим почерком нотатки для свого словника малакандрійської мови. Він, звісно, усвідомлював, що в нього дуже мало шансів поділитися з іншими людьми своїми знаннями і що їхні пригоди майже напевне закінчаться загибеллю у глибинах космосу, про яку ніхто ніколи не дізнається. Втім, називати довколишні простори всього лишень «космосом» у нього вже не повертався язик. Ясна річ, траплялися ще хвилини, коли серце у Ренсома стискалося від холодного страху, проте ці хвилини ставали дедалі коротшими і щораз швидше ніби розчинялися у почутті благоговіння, завдяки якому те, що чекало його в майбутньому, здавалося абсолютно несуттєвим. Тепер він уже не почувався так, наче їхній корабель — це островок життя, який перетинає безодню смерті. Навпаки, за межами крихітної залізної шкаралупки, в якій вони мчали безконечними просторами, чекало життя, готове щомиті увірватися досередини, і якщо воно й уб’є їх, то хіба надлишком життєвої сили. Він щиро, ба навіть палко сподівався, що коли вже їм судилося загинути, то вони помруть від «розплочення», а не задихнуться через нестачу повітря. Вийти, визволитися, розчинитися в океані вічного полудня — такий кінець часом здавався йому навіть бажанішим, ніж повернутися на Землю. Якщо Ренсом відчував душевне піднесення, коли вперше перетинав небеса, прямуючи до Малакандри, то цього разу таке піднесення було чи не вдесятеро сильніше, адже тепер він вірив, що безодня навколо повниться життям у найбуквальнішому сенсі — повниться живими істотами.
В дорозі його довіра до слів Оярси про елділів радше зростала, ніж зменшувалася. Щоправда, елділи не потрапляли йому на очі, бо світло, в морі якого плив корабель, було таким сильним, що ті невловимі, швидкоплинні відблиски, якими вони зазвичай зраджували свою присутність, просто ставали цілковито невидимими. Але він чув — або вважав, що чує. — різноманітні ледь помітні звуки, часом схожі на тихесеньке вібрування повітря, які змішувалися з дзенькітливим дощем метеоритів, а ще його часто охоплювало почуття чиєїсь незримої присутності поруч, у кораблі. Власне тому питання про те, пощастить йому вижити чи ні, здавалося не таким уже й важливим. І сам він, і весь людський рід виглядали дрібними й ефемерними у порівнянні з такою незмірною повнотою. Від думок про справжню людність Усесвіту, тривимірну безконечність його обширу та споконвічне минуле аж наморочилося в голові, зате на серці зроду ще не було так спокійно.
Ренсомові пощастило, що всі тяготи їхньої мандрівки стали по-справжньому відчуватися тільки тоді, коли в душі у нього запанував такий ото непорушний спокій. Після вильоту з Малакандри температура постійно піднімалася; ніколи ще за час їхньої подорожі вона не була такою високою, але з дня на день продовжувала зростати. Світло також ставало сильнішим. Навіть в окулярах Ренсом постійно мружився, лише трішечки привідкриваючи очі, коли з’являлася потреба кудись перейти чи щось зробити. Він добре розумів, що якщо їм пощастить повернутися на Землю, то зір у нього буде безнадійно зіпсований. Та все це видавалося дрібницями порівняно з тортурами, яких завдавала мандрівникам страшна спека. Двадцять чотири години на добу їм не вдавалося склепити повік, і вони, вибалушивши очі, облизуючи пошерхлі й почорнілі губи та знай витираючи з чола піт, мовчки страждали від спраги. Збільшувати мізерні порції води було б нерозсудливо; ба більше, нерозсудливо було б навіть витрачати повітря на те, щоб обговорювати це питання.
Ренсом добре розумів, що відбувається. Здійснюючи останній, відчайдушний ривок до життя, Вестон ввійшов усередину земної орбіти, і тепер вони знаходилися до сонця ближче, ніж будь-коли знаходилася людина, а чи й саме життя. Це було неминуче: не можна наздогнати Землю, яка втікає, рухаючись по її орбіті. Тож їм залишалося тільки одне: піти навперейми… достоту божевільний задум! Втім, цим питанням вони не дуже переймалися, бо просто не могли довго думати ні про
