Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
– Але ж у мене забрали чоловіка, можуть невдовзі до хати прийти з обшуком…
– Так, я розумію. Вибачте, я цього не знав. Просто тут я більше нікого не маю. Звісно, ми з вами чужі люди, та все ж я подумав…
Старий єврей замовк, очі його налилися великим жалем. Аврамко тримав старого за руку, ніби боявся, що той утече і лишить його тут. Пан Ламед голодними очима зиркнув на зварену бульбу, що стояла у макітрі, та попросити не посмів. Я сама підсунула миску до нього, старий узяв одну бульбину, обережно почистив і подав Аврамкові. Той швидко з’їв і подивився на мене своїми великими карими очима, тож я дала йому ще. Пригадую: колись у їхньому домі було завжди вдосталь цукерок. Коли ми разом з моїм синочком приносили їм на продаж молоко, сир, свіжу городину чи яйця, старий аптекар завше пригощав Івасика тими цукерочками, а одного разу, коли малий вередував, то Ламед попросив Аврамка, щоби той заграв для нас на скрипці. І Авраам заграв: мій Івасик слухав, ми ж зі старим посміхалися…
– Ми нікому нічого поганого не зробили. Коли б я знав, що вони прийдуть і сюди, то вблагав би дочку тікати далі на схід. А так – пізно вже. Дочку і зятя забрали, ми ж із Аврамом лишилися самі. Ви носили нам молоко. У вас воно завше було смачне, та головне – чисте. Ви – дбайливі господарі і добрі люди, тому я про вас і подумав. Тим більше, розказують, що у Львові ваші священики дуже нашим людям помагають, переховують… Шкода, що ви не можете нам допомогти, у вас своє горе. Дуже не хочеться повертатися назад до того пекла…
Мені здавалося, що старий єврей навіть примружився, коли визирнув у пітьму за вікном.
– Мені що? Я і так старий і своє вже віджив. А от молоді шкода… Що ж, ходи, Аврамку, пані Марія не зможе нам помогти…
Малий не хотів вставати, міцно вчепився старому в руку.
– Ой, вей, синцю мій, вставай, герш-ду, нам пора. Єгова добрий, захистить. Ви, пані Маріє, вибачте.
– Це ви мене вибачте, пане Ламед. Бачите: у мене також мала дитина, і я не знаю, що з ним буде.
Аврамко підвівся, натягнув картуз на голову. Вони пішли в сіни та вже відчинили двері: пітьма тут же роззявила на них свою пащу. Старий єврей на мить зупинився, підняв комір, обійняв малого…
– Зачекайте, – тихо промовила я. – Лишайтеся.
Старий поволі озирнувся.
– Пані Маріє… Нехай Господь Бог вам помагає.
Сльоза потекла з його ока, він підійшов до мене і поцілував мою мозолясту руку.
– Прошу вас, поможіть моєму Аврамкові. Ми старалися його гарно виховати і з нього виросте добрий чоловік. А ти, Аврааме, слухайся цьоці Марії. Дасть Єгова – я ще за тобою вернуся.
Старий посміхнувся.
– Дзядку, – попросився малий.
– Ну-ну, що ти таке робиш? Я вже старий, Єгова мене кличе вже до себе, чого ж мені даремно ходити по тому світу і їсти хліб? А ти перечекай тут і знайди своїх батьків, чуєш? Не можу тобі нічого дати на прощання – німці всьо забрали. Та найголовніше в тебе в голові і в серці, пам’ятай про це…
Старий пішов з хати, коли було вже за північ. Малий лишився плачучи… Я дала йому ще одну велику картоплину і молока…
– Тобі вже час, пішли, – сказала я втомлено, коли він допив з горнятка останні краплі. Аврамко бачив мою печаль, тому більше не плакав, не суперечив, а просто встав і пішов. Я завела його до стайні і тільки всередині запалила лямпу. Моя корова уже спочивала, лежачи та жуючи свою жуйку. Я тихенько підвела її, посунула, тоді згорнула накидане сіно і намацала пальцями кільце від ляди. Підняла – зі скону війнуло сухістю і темрявою. Я накидала туди Аврамкові сіна, подала лямпу.
– Ти лягай спати, довго не світи, бо гасу бракне. І вважай: не спали мені стайні…
Він згідливо кивнув і пірнув у схрон, я зачинила за ним віко і знову притрусила усе сіном.
Випускала я його, тільки коли приходила три рази на день доїти корову. Він міг собі тоді посидіти зі мною, попоїсти. Говорив дуже мало і на всі мої запитання: чи йому зручно, чи тепло, чи не голодний – завше відповідав, що йому дуже добре.
Одного дня ми почули з боку Гніну великий лемент. Люди молили, кричали, проклинали, плакали… як раптом почали співати. Аврамко відклав обережно горня з молоком убік і підійшов до дверей: далі йти не посмів, бо я наказала йому не виходити зі стайні. Він слухав той спів і раптом сам почав співати. Тихенько так, про себе. Цих слів я не розуміла, однак сама мелодія різонула мене тоді по серцю.
Раптом почулась якась команда – і загавкали кулемети. Це сталося так раптово і голосно, що Аврамко тут же скулився просто під порогом і затулив вуха руками, щоб того всього не чути. Мій Івасик, що був тут-таки, кинувся просто до мене – і я вхопила його на руки.
Невдовзі все стихло…
– Цьоцю, заведіть мене туди, – перший і останній раз попросив щось у мене Аврамко, коли я прийшла доїти корову уже ввечері і випустила його на півгодинки зі схрону. – Я б дуже хотів попрощатися зі своїм дідом.
– Не можна, нас там хтось побачить…
Він більше не просив, тільки знову тихенько заспівав свою єврейську пісню, а з очей покотилися сльози.
Розділ 50
Демон
Я завше пильнував, аби моє взуття було вичищене. Коли ж став офіцером Вермахту, то мої чоботи взагалі блищали, як псячі яйця. Того дня я своїми новими блискучими чобітьми стояв просто на тому місці, де ми побили городоцьких жидів і зарили у велику яму. Очевидно, не всіх прошили кулеметні кулі на смерть, тому що земля під ногами рухалася, мов жива.
– Диви: пархаті вилізти хочуть, – плюнув крізь зуби Лихо і запалив сигарету.
На відміну від мене, мої друзі були одягнені у «власівську» форму із російським «триколором» на шевроні.
– Не забувайте, що ви – солдати великої німецької армії, а не ґудзик від засраних, бля, совєцьких кальсонів. Тому поводьтеся, будь ласка, достойно.
Запала мовчанка. Мої друзяки побачили, що я у паршивому настрої, тому відійшли далі і почали балакати про щось
