Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Як і споконвіку, наші люди і цього разу шукали захисту «на озері». З усіх ближніх хат вони бігли на став, аби там сховатися від бомбардування. Ішло літо 1944 року. Радянська армія гнала фашистів все далі і далі на захід, так що скоро мали зайти і в Городок. Німці не здавалися, і за наш край розгорілися запеклі бої. У тій м’ясорубці простого населення, звісна річ, ніхто не жалів. Бомби летіли з неба і розривалися, мов груші у Спасівський піст, розкидаючи не тільки землю та вогонь, а й смертоносні осколки.
Мій Івасик не плакав, не кричав, а зіщулившись обхопив мене руками за шию. Перечепившись, я впала просто в картоплиння, накривши собою малого. Тут же над нами пролетіла вибухова хвиля, ніби сама смерть дихнула над головами своїм гарячим подихом. Ми так і застигли, уткнувшись обличчями у нашу чорну землю.
– Вставайте! – крикнув хтось поруч і заходився мене підводити. Я озирнулася – Михайло. Ми встали і побігли далі. Вже недалеко, ми вскочили в яр, вибралися на гору, продираючись крізь густу ліщину, перелізли через завалене дерево і перестрибнули рівчак. Ось і берег. Став, як і завше, прихистив нас, заховав у високих травах та очеретах.
А бомби тим часом рвалися і далі. Михайла вже не було поряд, і тільки ми з Івасиком сиділи мовчки, молячись про себе. Аби трохи заспокоїти свою дитину, а ще більше, певно, себе, я затягла свою улюблену:
Ой пасла, пасла, воли згубила в долині.
Гей же, в долині.
При молоденькій, при зелененькій ялині!..
Івасик заспокоївся і заснув. Я ж думала і в думках своїх бачила свого Івана, з дня на день чекала його повернення… За тими спогадами-думками час минав швидше, так що почав і вечір наближатися, обіймаючи наш став і прилеглі чагарники, у яких аж кишіло від наших людей. Нарешті усе стихло, бомбардування припинилося. Нехай іще більше згустяться сутінки, тоді ми повернемося додому, нашвидкуруч повечеряємо, й покладу свого синочка спати. Війна війною, а дитині треба рости…
Розділ 54
Сьогодення
Він шаркав своїми новенькими напастованими мештами по коридорному лінолеумі. Білий халат сягав нижче коліна. Кишені у тім халаті були такі глибокі, що Недоля забив у них руки ледь не по самі лікті. Озирнувшись за молоденькою медсестричкою та оцінивши її фігуру, слідчий енергійно вибіг сходами на другий поверх. Тут він витягнув руку з кишені, аби взятися за клямку, та раптом спинився. «Інфекції», – подумав і, пхнувши двері носаком мешта, зайшов до відділення.
Взагалі-то стороннім заборонялося сюди заходити, але Недоля не сторонній: він «блиснув» прокурорським посвідченням перед лікарем, після чого той люб’язно запровадив його до потрібної палати.
Лікарні він не любив ніколи: тут погано пахло. Те, що мочею і хлоркою, – байка. Ліки – ось що дратувало слідчого. Він не любив ліків. Ось і зараз проклинав слуг Гіппократа, котрі, незважаючи ні на що, тримали все ще Іванове тіло при житті…
Іван лежав із заплющеними очима. Дроти, що вилізли із апарата підтримки життєдіяльності, чорними тонесенькими гадючками впилися в Іванові вени. Ліжко було єдиним у палаті, отже, вони залишилися на самоті. Іван лежав безпомічний, практично неживий. Але ж наскільки сильно він продовжує дратувати Недолю отими стиснутими кулаками, зморшками на чолі і піканням індикаторів на апараті… Що ж тут поробиш? А відповідь проста: потрібно простягнути руку до того апарата, чи до тих дротиків… Або ще простіше: затиснути цьому немічному овочеві рот і ніс, аби він здох від нестачі повітря…
– Навіть не думай про це, – раптом почувся голос за спиною, так що Недоля аж здригнувся. Озирнувся – за дверима у кріслі сидів Михайло, потім підвівся і горою навис над слідчим.
– А, доблесна міліція…
– Що, Недоле, прийшов помолитися за здравіє раба Божого?
– Ти ж знаєш, Міша, що молитися я не вмію. Ми просто приходимо і беремо своє.
Михайло посміхнувся.
– Не сьогодні, Недоле. Тобі вдалося усунути мене від роботи, але я тобі не дам і пальцем доторкнутися до того блаженного.
Слідчий дивився уважно на Івана. То на апарат, що пікав зеленими лампочками, то знов на Івана.
– Він невдовзі сам дійде. День-два – і відмучиться. Мені так і казали мої люди, але тепер я й сам переконався у цьому. Ти ж сам бачиш, Міша: йому не жити! Навіть якби він лежав у найкрутішій клініці Нью-Йорка, все одно: пипка до нього підходить усе ближче.
Михайло посміхнувся.
– Я розумію твоє занепокоєння, любий друже. Якщо Іван розплющить очі – на парашу підеш. Цей хлопець живучий, він вилізе, а до тих пір я тут почекаю. Коли він почне давати свідчення – то тебе вже ніхто не відмаже. Не поможуть тобі ані твої колєги, ані твої доляри.
Недоля озирнувся, почав поволі задкувати.
– Ех, Мішаня, ти навіть поняття не маєш, про що балакаєш. Думаєш: зробили революцію, виграли? Та ні хріна ви не виграли. Ми або повернемо на Україну стару владу, або завербуємо нову. А як нє, то сусідський цар приїде на білому коні і чужі воїни своїми чобітьми топтатимуть вашу землю. Систему не зламати, ти ж сам знаєш…
– Брешеш, дідьку, – щиро посміхнувся Михайло.
Розмова їхня була спокійною, і здалеку б здавалося, що то двоє добрих друзів прийшли навідати третього.
– Він сам здохне, побачиш. То хіба в байках «жили вони довго і щасливо». Йому вже недовго лишилося…
Недоля розвернувся на каблуках, зробив крок до дверей і потягнувся до клямки.
– Що я буду так довго говорити з тобою? Піду у своїх справах, а ти йди на хєр, Міша!
Михайло притримав рукою двері.
– Стримай коні, шановний. Нам іще є про що перетерти.
– Нема нам про що терти…
– …зробимо тобі люстрацію. Тільки не тут, аби не бентежити хворого. Там, у кінці коридору, є одне затишне місце…
Затишним місцем виявився туалет. Тут стояло собі двоє молодих хлопців. Були побиті, подряпані, один мав перебинтовану
