Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Розділ 46
Марія
Вересневий вечір відрізняється від травневого так само, як молода молодиця від юної дівчини. Вересень напакував наші комори, стодоли, льохи і пивниці щедрим вирощеним та викоханим урожаєм. Він іще підморгував літнім теплом, манив високим сонцем, однак не сміявся вже так весело, не тягнувся до неба й не заливався щебетом жайворонка. Вечори ставали усе довшими і холоднішими.
Іван знову відродився, знову збігли роки. Я підсвідомо відчувала, що це мій останній шанс його врятувати: більше можливості не буде, бо Доля мене по другому колу не пустить.
Ми обоє були у «Просвіті», познайомилися, працювали разом: так і покохалися. На батьківському подвір’ї Іван звів хату, я ж йому допомагала всіма силами. Того дня ми справили своє скромне, але гарне весілля: у світлиці гостилися, музиканти засіли у пахучій сіном й снопами стодолі, а люди того теплого вересневого вечора танцювали просто надворі. Увесь цей час я сиділа поруч зі своїм Іваном, танцювала з ним, не можучи дочекатися, коли, нарешті, лишимося самі. Ні, не тому, щоби зайнятися з ним коханням чи порахувати ті копійки, які нам принесли на весілля у подарунок. Я хотіла просто з ним жити: довго і щасливо, доки Смерть не розлучить нас. Ні, стоп, напевно просто довго і щасливо, без Смерті. Вона і так уже занадто часто нас розлучала…
Коли гості з весілля нарешті розійшлися, то перед тим як лягти з Іваном у ліжко, я іще встигла поприбирати, навіть посуд перемила. У нашій новій хаті завжди мало бути чистенько. Іван поставився до мене з розумінням, допоміг. Потім же ми полягали на нашому новому ліжку, на пахучих, накрохмалених простирадлах. Я хотіла його, та водночас боялася, не маючи перед цим чоловіка. Коли ж він торкнувся мене, то я відчула його сильні й ніжні руки, розкрилася перед ним…
– Про що ти думаєш? – запитала я, лежачи на його грудях та слухаючи стук серця.
– Про те, що нам знову доведеться розлучитися. Іде нова буря.
– Я вже звикла.
– Важко тобі буде.
– Я вже звикла.
– Незабаром у нас народиться син. Тобі доведеться самій ставити його на ноги.
– Я вже звикла, – втретє, ніби якесь заклинання, повторила я.
– Ти мене більше не любиш? – раптом спитав Іван.
– Люблю. Ще сильніше, ніж дотепер.
– Тоді чого мене не стримуєш, не просиш, не плачеш?
– Бо це не поможе – я вже знаю. До цього часу ми були слабкими, і зла Доля насміхалася з нас. Та тепер ми підемо проти неї: проти шерсті, проти її течії, проти вітру, одним словом – проти всього, що вона нам кидає в лице. Ми примусимо її нас поважати – і більше вона не посміє презирливо насміхатися з нашого безголов’я.
Цю ніч ми вирішили не спати. Говорили, цілувалися… На ранок Іван встав, аби обійти наше господарство, я також була вже на ногах. Повернувся він до хати із якимось папірцем у руках.
– У нас був поштар. Мене забирають до війська. Німець напав на Польщу, москаль зі сходу суне – війна почалася…
Розділ 47
Іван
Уже так повелося споконвіку, що дорогу до своєї церкви тут не забували. Хтось каже, що доки грім не вдарить – хлоп не перехреститься. Це неправда: люди Бога не забували ніколи, бо без Бога – ні до порога. Він дивився на нас своїм суворим, але добрим поглядом з іконостасу, бачачи провини наші, але водночас відпускаючи ті гріхи. Матір Божа… Особливо матері споконвіку линули до неї як до заступниці: вона посміхалася нам і заступала святим покровом. Саме з її допомогою і під її захистом вони ростили своїх дітей у той час, як мужі гинули на війнах та фронтах. Вона – Матінка Божа – захищала жіночу честь, гідність, власне обличчя.
Ось і тоді Марія стояла перед святим вівтарем та молилася. Поруч із нею – синочок Івасик: жінка з дитинства привчала його ходити до храму Божого. Моляться за всіх людей, за мир, за їхнього татка: аби скоріше повернувся додому.
Того дня він так і пішов на війну. Колись Іван служив уланом у польському війську, тож і тепер польська влада дала йому шаблю і коня та кинула просто на німецькі танки. Польські військові хвалилися, що не дадуть німцю ані одного ґудзика. Самі ж так тікали, що погубили, полишили все, що тільки мали. Один дядько, що пас кози недалеко від Скітника, знайшов новеньку польську шинелю й одягнув поверх старої блюзки.
– Казали, шо й ґудзика німцю не дадуть, а тут лишили цілий мендель і всі ґудзики на нім.
Полк, де служив Іван, розбили в першому ж бою, а чоловік потрапив у полон. Німці прийшли у Городок менш ніж за два тижні від початку війни. Тут вони передали владу над містечком своїм союзникам – совєтам, які прийшли сюди зі сходу. Люди бачили, як німець-нацист тиснув тоді руку російському більшовику. Відбувалося це у нашому старостві, біля Другої школи.[12] Підписавши необхідні папери, німці спокійно відійшли геть, залишивши нам нових господарів.
Іван з полону втік, повернувся додому. Тут уже панували «перші совєти». Вони разом зі своїми друзями – німецькими нацистами – роздерли Польщу надвоє, кусень кинувши Гітлеру, а Городоцький край забравши собі. Крім невеликої групи нащадків недобитих москвофілів, люди особливих сентиментів до радянської влади не відчували, хоча на самому початку совєти й одягли дружню маску. Марія з Іваном розуміли, що це просто пастка, капкан, у який більшовики хочуть заманити свідоме українство Галичини, аби потім одним махом перемолоти на млинку кривавих репресій. Знаючи це напевне, вони все одно вирішили піти проти Долі: Іван заходився наново займатися своїми просвітянськими справами, проводив деякі освітні заходи. За це й помандрував до Казахстану телячим вагоном в одному з перших ешелонів, що повіз наших людей з Городка далеко на схід. І не тільки він один – велика частина усього населення Галичини була тоді знищена, стерта з лиця землі «визволителями».
До нас доходили чутки, що у Бресті відбувся спільний парад дружніх нацистської і більшовицької влади, а зі Львова переказували, що бачили там Гітлера і Сталіна, які таємно зустрічалися в нашому місті, щоби домовитися про розподіл захоплених земель і подальшу дружбу.
Марія тоді була вагітною, живіт уже добренько випирався з-під подола. Ховалася. Сидячи в кущах по той бік колійових торів, вона вглядалася в бік вокзалу, щоби
