Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Як умру, то поховайте
Мене на могилі.
Серед степу широкого
На Вкраїні милій.
– Заткнуться! – прозвучала команда більшовицького офіцера, але людям рота так легко не заткнеш. «Заповіт» усе голосніше лунав уже над вокзалом. Собаки почали гавкати й гарчати в унісон співаючим, кидаючись на людей та скалячи свої зуби. Але і це нікого не налякало. Ось і Іван! Марія мимоволі поклала долоню на свій живіт, почала приглядатися. Він ішов у натовпі з іншими.
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.
Їх усіх, як останнє бидло, заштовхували в телячі вагони, пакуючи так, що людям і сісти було важко. Нарешті, локомотив свиснув – і повіз її чоловіка в далеку далеч. Я, ангел Гаврило, не знав, що з ним там станеться, а от Марія чомусь впевнена була у тому, що її Іван повернеться. Обов’язково. Тримаючи ліву руку на животі, правою жінка благословила ешелон.
– Повертайся з весною…
Дуже мало хто звідти повернувся. Більшість людей просто позамерзали на смерть у тому вагоні, як, наприклад, відомий адвокат і просвітянин Лонгин Озаркевич. Цю заслужену і шановану людину забрали з дому у простому хатньому халаті, коли ж він замерз, то його тіло просто викинули серед чужих степів на поталу дичині.
Іван вижив. Він вирвався, утік з того потяга смерті і повернувся додому.
– Вони будуть шукати, так що я ненадовго, – сказав Іван, нагнувшись над колискою та цілуючи кількамісячного синочка Івасика.
– Знаю. Нам треба побудувати схрон, чи якусь схованку, аби вони більше нас не змогли так просто застукати, – мудро порадила Марія чоловікові.
Іван поглянув тоді на неї і пішов на горище знімати дошки…
Та схованка, яка була зроблена під хлівом, не раз рятувала Марії життя. Міцно змайстрований люк був просто під передніми ногами їхньої корови – так що жоден собака не міг її унюхати…
Тим часом у краї знову запахло смаленим. Певно, Сталіну було мало того, що йому вдалося урвати, тож він захотів іще. До Галичини, тобто західного радянського кордону, почали стягатися наступальні сили Червоної армії. Зокрема, у Городку була дислокована частина танкової дивізії. Ми бачили ці страхітливі великі п’ятибаштові танки, які мали назву Т-35. Солдати-москалики розповідали, що це є найліпша бойова техніка і проти тих танків ніхто не зможе встояти! Вони, танкісти, водили ці машини на параді по Красній площі, навіть плакати показували, де був зображений товариш Сталін, а знизу – їхній славний танк. Ми дивилися на все це і розуміли – війна знову прийде до цього краю.
Отак Марія і плила проти течії Долі. Малий ріс. Нині жінка тулила синочка до себе, стоячи перед вівтарем і вже вкотре молилися за здоров’я чоловіка і тата, знаючи, що їхня з Івасиком молитва збереже йому життя навіть у найтяжчу хвилю. Господь дивився на них з іконостасу. Здавалося, що Він зараз може для них зробити? По цілому краї диявольська сила закриває монастирі, вбиває священиків, підриває дзвіниці, аби не дзвонили, а церкви Божі перетворює на склади та конюшні. Ніколи ще такого за моєї пам’яті не було, аби чорні так біснувалися, так відкрито підіймали руку на Бога. Та незважаючи ні на що, Господь посміхався жінці та дитині, й у цьому погляді, у цій посмішці була надія…
Розділ 48
Демон
Хоча старі часи минули вже давно і замки були не «в темі», я все ж відчував до них якусь пристрасть, пам’ятаючи, скільки часу колись у них провів. Люди досить часто нашого шефа – Люцифера – називають князем, а наше пекло позиціонують із чорним замчищем. Як на мене, доволі примітивне порівняння, бо насправді все набагато глибше… Хоча, для людей, які споконвіку схильні були усе спрощувати, таке визначення буде саме впору.
Отже, виконуючи волю шефа та не можучи повернутися до пекла, ми вирішили організувати пекло тут, тобто – на землі. Цього разу нас занесло не в Городок, а, здається, в Самбір, хоча тоді ми багато часу проводили й у Львові, і в інших містах Західної України. Роботи було багато. Та про все по порядку.
Після падіння ЗУНР і УНР та встановлення окупаційних режимів я знову повернувся на береги Дніпра. Шеф тоді скликав туди найкращі пекельні сили, аби здійснити свій воістину диявольський план: Голодомор. Ну, певно, ви щось про це чули, тому вдаватися у подробиці не буду, та й узагалі це тема зовсім для іншої розповіді. Скажу одне: було весело як ніколи!
Далі мене знову закинули в Галичину. Моїм завданням було стимулювати поляків, аби ті взялися за деукраїнізацію тутешнього населення, його повне обидлення. Робота пішла, закипіла… Правда, українці показували зуби, створивши УВО та ОУН, а у поляків не було стільки сили, як у більшовиків, щоби переламати хребет українському визвольному руху. Та, незважаючи ні на що, я планомірно, розмірено штовхав вагонетку із польським порохом до українського багаття. Мало б гахнути!
Диявол знову порушив мої плани. Мало напившись крові під час Першої світової, він затіяв Другу. Враз українсько-польське питання відійшло на другий план, коли німці вдарили на Польщу з одного боку, а «совєти» натисли з другого. Мене тоді шеф оприділив у НКВС, і там я спочатку мордував у Катині польських офіцерів, а потім уже взявся і за «визволених» українців. Тут, у Галичині, наше «підприємство» з більшовицькими інвестиціями (такими виразами любить кидати один мій знайомий чорт із Уолл-стрит) стрімко набирало обертів. Ми багатьох закатували, відправили у Сибір, але князь і партія вимагали нової сировини для своєї пекельної печі, тому нам довелося відкрити кілька нових філій у Львові (Лонцького, Замарстинів, «Бригітки»), а також у таких містечках, як Городок і Самбір.
Отож, на нашому «підприємстві» із національно-свідомої сировини виробляли готову продукцію, що виїжджала звідси вперед ногами. У нас був свій офіс, склади, де ми пакували в камери «напівфабрикати», і безпосередньо виробничий цех.
Звісна річ, я як топ-менеджер (це також почув від ньюйоркського піжона) мусив сидіти в офісі. Кабінет у мене був скромний, проте вишуканий, виконаний у майже готичному стилі: темний, вологий, прокурений, долівка бетонна, скраю стіл з двома стільцями
