Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош

Надворі збиралося на дощ, тож я пришвидшила крок – до мого дому було ще досить далеченько. Дивно: чого ж згадалася та давня історія? Знову дежавю? Так і є: назустріч вийшла Ядвіга з костелу. Раніше вона ніколи не віталася до мене, відвертаючи голову в інший бік. От і тепер я готувалася до того, що братова пройде повз мене, відвернувшись. Та сталося інакше.

– Ну що, ви тепер задоволені, чи не так? Впилися кров’ю невинних діточок, тепер радієте?! Буде вам тепер ваша Україна, вбивці, будьте ви прокляті!!!

Я сторопіла, озирнулася, чи нікого більше тут нема. Проте навколо – ні душі. Лише тепер я побачила, що Ядвіга – у чорному. Вона дивилася на мене вибалушеними, чорними від ненависті очима.

– Чекай, ти чого? Що я тобі зробила? – спитала я. – Що в тебе ся стало?

– Ніби не знаєш… Брата мого вбили твої бандерівці! Спалили його просто в хаті! Разом з дітьми, з жінкою… Спали-ли-ли! Може, там і твій був…

– Та що ти кажеш?!

Я спробувала ще заговорити до неї, та полька відвернулася і пішла.

Постоявши мить, спробувала опанувати себе. Як? Дітей? Спалили? Я пам’ятала Мацька і Збишка: гарні такі хлоп’ятка, кучеряві, у білих сорочечках бавилися з нашими, коли приїздили до Городка ще перед війною. Спалили?

Я не знаю, як змогла донести той тягар до церкви. Сподівалася зустріти тут Гаврила чи Михайла: вони б змогли розвіяти мою тугу. Та їх не було. Спробувала пригадати Сивоокого: він був у польському підпіллі, робив акції не тільки проти німців, але й проти наших повстанців. Багато наробив. Це мусила бути відплатна акція служби безпеки. Він відбивався, тож закидали гранатами хату. Діти згоріли. Ні, легше не стає. Бог із ним, з Сивооким. Але хлопчики… Збишко… Мацько…

Тепер стою перед образами і плачу так, що сторонні люди підходять до мене і дають напитися води… Питаю у святих розради, та вони мовчать, також плачуть разом зі мною, а криваві сльози котяться з їхніх очей.

У церкві після щирої молитви стало легше. Посиділа трохи тут, намагаючись зібрати свої думки докупи. Не знаю, що таке сталося там: чи диявол намовив упівців на таке, чи то Господь вирішив покарати поляків, як колись Содом і Гоморру. Мені не хотілося про це думати – не моя це справа. Знала одне: той гріх, той тягар можна скинути з душі тільки молитвою, щирим каяттям. Ні, я не буду каятися перед усіма: нехай кожен сам свій гріх замолює. Чоловіки знають своє: вони виконують свою роботу, котру мусять робити. Я ж проситиму прощення у Ядвіги. Від цієї думки на душі стало іще легше, я встала, перехрестилася, витерла сльози і вийшла з церкви. Услід мені дивився Гавриїл, що приніс Діві Марії таку благу вість…

Розділ 52

Михайло

У Марії була дуже велика душа. Так, недаремно я довірив їй найцінніше, що у мене було, недаремно зробив свою ставку саме на цю жінку. Вона не ламалася, не здавалася і не йшла у чорних на поводу. Та найголовніше було в тому, що біля неї виростав Івасик і ставав Іваном. Замість того, щоб віддавати свою силу їй, ми, ангели, навпаки, черпали потугу від неї. Вона дала нам віру. Її чоловік чомусь не гинув: він вирвався із концтабору, з радянського етапу, із катівень НКВС і гестапо. Хіба ж таке може бути? Невже ця слаботіла, але сильнодуха жінка пошкодила щось у маховику Долі і відлагоджена тисячоліттями матриця дала збій?

Марія спокійно робила те, що мала робити: вдень ростила сина, вночі ж зустрічалася таємно із оунівськими зв’язковими, аби отримати хоч якісь новини від свого чоловіка.

Того разу він написав їм не просто записочку, а цілого листа:

«Вітаю тебе, моя ясочко. Богу дякувати, живий-здоровий. Дуже скучив за тобою і за нашим синочком, не можу дочекатися тої хвилі, коли знову вас обох побачу. Мене зігріває ваша молитва, а хрестик, що ти мені вислала, і Івасиків малюнок захищають мене від куль. Ти просила більше писати про себе, тож напишу те, що можна. Із наближенням фронту ми почали діяти активніше. Наші загони постійно нападають на німецьку армію: беремо в полон солдатів і офіцерів, роззброюємо і відпускаємо. Попереду чекає довга війна із більшовиками, отож мусимо мати чим воювати. На нас брешуть, що німці дають нам зброю. Неправда: ми її самі забираємо. Недавно в одному з боїв ми захопили німецького генерала, забрали в них багато гвинтівок, кулеметів, навіть дві гармати. Тепер гаратаємо із них – аж із фріців пух летить. А ще боремося із совіцькими партизанами. Вони лізуть у наш край, аби провокувати німців на жорстокість до мирного населення. Ми вибили звідси червоних, аби ними і не смерділо. Є ще поляки. Воюємо зі всіма, ніхто нам не помагає. Нікому, крім нас, не потрібна та Україна. А ще ми створили недавно УГВР – головну визвольну раду. Це наш парламент. Мрію, що колись той парламент буде у Києві, а над ним висітиме наш синьо-жовтий прапор. Більше писати не можу – час виступати у похід. Поцілуй від мене нашого синочка. Скажи, що татко пам’ятає про нього і любить. А ще я молюся за те, щоби мир прийшов на нашу землю. За це готовий і життя своє покласти. За нашого сина. Щоб хоча б він жив собі вільно і щасливо на своїй землі. Шануйтеся там. Цілую».

Отакий-от лист. Без дат, прізвищ і географії: не дай Бог потрапить у руки ворогів. Марія кільканадцять разів перечитала, намагаючись вивчити напам’ять. Тоді поцілувала: довго і палко, немов це і справді був її чоловік. А далі – вкинула папір у грубку: цього листа ніхто не мав права знайти у її домі. Пам’ятка – це добре, але найперше треба подумати про сина.

Розділ 53

Марія

Ми бігли по нашому городі, а навколо нас підіймалася земля і чорними стовпами вперемішку із сизим димом підлітала до самого неба. Бомби рвалися то з одного, то з іншого боку, залишаючи після себе на городі глибокі воронки, в які ціла хата могла поміститися. Смерть витала над нашим містом і махала просто згори своєю замашною косою. Ох і розгулялася вона у той