Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Як і годиться для пристойного офіса, наших «клієнтів» тут частували. Такого непотребу, як кава, цукерки чи тістечка, в нас не водилося, зате наші відвідувачі мали можливість скуштувати арматурного прута, електроструму, кип’яточку, щипців, ножичка, кулака, чобота та інших «смаколиків». Зазвичай, після такого «гарячого» прийому наш вдячний «клієнт» підписував «контракт», ну тобто – протокольчик. Коли ж ні, то ми відправляли на «розслаблюючі» процедури, після яких він міг відпочити в карцері. Одне слово, усі наші клієнти були задоволені, і ніхто просто так від нас не пішов.
Цей звичайний «офісний» день видався важким, довелося багато попрацювати: від «клієнтів» не було відбою. Мені затекла спина, а гузиця боліла від постійного сидіння. Джузеппе Тартіні зі своєю скрипкою уже в корінь заграв, тому я підвівся і змінив платівку в патефоні. Цього разу звідти полинула жива пісня у виконанні якоїсь польки. Цю платівку колись подарувала мені Зося…
Мене розпирала радість, тож я почав танцювати, вимахуючи руками й ногами. Підспівував. Пісня й танець мене дуже захопили, вивертаючи мою чорну душу навиворіт. О дияволе, який я тоді був щасливий. Світ навколо був у красивих чорних тонах, і я, такий красивий, танцюю собі отак посеред свого красиво-чорного кабінету. Жахлива краса!
Мене так захопили ці приємні роздуми, що я продовжував танцювати, заплющивши очі. Сам і не зчувся, як підійшов до залізного відра, що стояло в куті, і зачепив його нехотячи ногою. Воно перекинулося – і жовта рідина вилилася з нього на долівку.
– Фак’ю, – вилаявся я сам на себе…
Річ у тому, що моє теперішнє пролетарське походження не дозволяло мені більше сцяти по нічних вазах, тож я мусив дзюрити у просте залізне відро. До того ж моїм «клієнтам» надзвичайно подобався цей запах «польових квітів».
Перед тим як вийти зі свого кабінету, слід було впорядкувати «справи». Це були прості паперові папочки із підшитими в них людськими долями. Багато із цих папочок люб’язно надали нам поляки. Хоча слово «надали» тут не підходить: коли польські колеги тікали, то просто всі ці «справи» залишили на видному місці. Певно, сподівалися, що коли не вдалося їм, то хоч ми, борці зі світовим імперіалізмом, скрутимо карк усім тим оунівцям, просвітянам, пластунам та іншим паразитам. Ми, за своєю звичкою, план виконали і перевиконали, бо разом з фігурантами папочок ми забрали і їхніх родичів, друзів, а також і простих перехожих, що потрапили під гарячу руку нашої совєцької «визвольної» машини. У своїй чорній душі я подякував полякам за такий презент, поскладав папочки рівненькими стосами і почав сортувати: котрі передати на виробництво, а котрі – можна уже здавати в архів. На очі мені потрапило одне «Дєло», я відкрив його, почав гортати. Це був Іван з Городка.
– От ти й залетів до моєї клітки, голубе. Треба буде щось вигадати для тебе особливо пікантне…
«Тюрма вночі не спить. Вона – суцільне вухо. Десь брязкають ключі. Лунають кроки глухо…»[13] – напише колись про нашу катівню великий український поет. Справді, так і було. Я йшов тюремним коридором, шаркаючи напластованими чобітьми по бетоні та побрязкуючи в’язкою ключів. Відчував: мене бачать і чують. Чи це були ще живі в’язні, чи закатовані товариші їхні – я не знав, та й було мені це по барабану.
Ми добре знали, що в тюрмі існує так званий «мікрофон», через який в’язні передають інформацію один одному, із камери в камеру. Що ж, нехай. Я і сам був зацікавлений у тому, щоб страх розповзався по тюрмі і своїми чорними пазурами впинався в тіла заґратованих. Не було для моєї чорної душі більшого празника, ніж в’язень, що прийшов із повинною та доносом…
Якщо в тюрмі чути було страх, то пахло тут смертю і гівном. Щойно я переступив поріг і за мною голосно гримнули залізні двері, тут же цей запах вдарив мені по носі: зі «складських приміщень» я перебрався на «виробництво». Лиха, що тут служив бригадиром, чогось не було видно. Усюди – безлад: підлога по кістки у крові та трупах. Я став оглядати: одні з них були вже голі, інші поки що в одязі. Найближче до мене лежав якийсь чоловік. Спробував пригадати, де його колись бачив. Ага – в папочці… Це був шкільний учитель, що створив десь там дитячий театр. П’єсу навіть якусь там ставили Квітки-Основ’яненка. Так, це він… Руки його були скручені колючим дротом, у рот напхане бите скло. Хлоп був іще живим і тільки лупав на мене очима.
– Бачили очі, що купували, – їжте, хоч повилазьте! – гаркнув я йому словами класика й переступив через його тіло.
Тут у «цех» зайшов Лихо.
– Де ти так довго лазиш? Шо тут за бардак?!
Лихо був червоний: злий і втомлений.
– Та ви мене, б…, вже з…! Я шо, кінь, шоб тут х… у три зміни?! Де, б…, майстри пішли, де ті й… підсобники?! Скільки можна вкалувати без обіду, без відпустки і перекуру. Та пошлю я вас всіх н… і піду, б…, на лікарняний!
Да, бригадир у мене породистий… Він іще погорлав трохи, криючи мене, партію і товариша Сталіна тяжким матом, доки нарешті не заспокоївся.
– Ти тут сильно на товариша Сталіна не тойво. Не забувай, чий хліб жереш. Скажи ліпше, що там з планом.
– Нормально. До Великого Жовтня перевиконаємо… Ти ліпше поможи, давай. Бачиш он ту дівулю. Бери, роздінь її: лахи на купу, тіло на «кухню». Ага, перевір, чи нема золотих зубів. Якщо є – вибий. Молоток – он там.
Я став над дівчиною – була вона вся в крові. Не хотілося бруднити руки, тож узяв за пишну чорну косу і потягнув. Коса раптом відірвалася.
– Шо за фак?
– Та ти за ногу тягни, ідіоте, – підказав збоку Лихо. – Дівуля цілу добу висіла за косу підвішана – не витримала.
– Знаєш, що, бригадір, не наше начальницьке діло трупи волочити. Мені треба йти: маю ще на «кухні» ревізію…
– Ну і вали! – почув я у спину.
На «кухні» керував «шеф» Біда. Цей виробничий підрозділ був його дітищем, за яке я товариша похвалив і обіцяв підвищення. Річ у тому, що трупи, тобто відходи від нашого виробництва, уже не було де дівати, тож цей передовик виступив із раціоналізаторською пропозицією: трупам відрубувати голови, закопувати, а тілами годувати
