Сповідь з того світу - Ярослав Іванович Ярош
Колись за багато-багато літ після цього якісь хлопаки зроблять по телебаченню шоу, назвуть його типу пекельної кухні, чи що… Їх би сюди, щоб хоч одним оком зиркнули, що тут у нас робилося і які страви ми готували. Ото б вийшло знамените шоу! Глядачі, сидячи на диванах перед телевізорами, відразу б посивіли, а у кого слабший живіт – ті б дристали далі, ніж бачили…
У Біди тут чистота, все поскладано.
– О, начальство. Ану пробуй…
Він набрав дерев’яною ложкою юшки просто із величезного баняка. Я скуштував: супчик вдався досить наваристий.
– Непогано. Можна ще трохи підсолити, – зауважив я.
– Та пішли вони… Їм тут що, ресторан чи шо? – резонно зауважив «шеф», я з ним погодився і пішов геть: завтра на нас чекає важкий день.
Був саме червень 41-го. Якби ще німці почекали хоч кілька місяців, ми б переробили на нашому підприємстві усіх тих «ворогів народу». Шкода. Нам прийшов наказ від нашого начальства з Києва, а їм, за чутками, наказував сам Берія: усіх політичних, якими були понабивані тюрми, треба було знищити… Я тоді кидався по тюрмах усієї Галичини, допомагаючи енкаведистам виконати той наказ. Запам’яталася тюрма на Лонцького у Львові. Гарно було. Ну, і Самбір, звісно. Ми тоді вивели частину в’язнів на подвір’я і почали розстрілювати. Тюремний «мікрофон» тут же прокричав про це по всіх камерах – і в’язні почали вириватися на волю. Вони повивалювали двері і вибігли на подвір’я, де почали розносити брами. Охорона відкрила вогонь. Кілька наших бійців спробували їх зупинити, але втікачі, озброївшись ринвами, карнизами, стільцями – хто чим міг, – тут же побили тих солдатів, рознести браму і вирвалися на вулицю. Поміж утікачів я зауважив й Івана з Городка. Твою мать! Доки я вигадував для нього кару, він вирішив дати ноги! Та ні, голубе…
Я вихопив автомат і кинувся за ними, стріляючи. Одна куля за одною просвистіли біля Іванової голови, вбиваючи когось із його товаришів, та цей виродок продовжував бігти! Вулицею саме марширували радянські солдати.
– Бєй фашистскую сволочь! – крикнув я їм, проте солдати навіть зброї до рук не взяли: чи то не зрозуміли, чи не захотіли стріляти у беззбройних людей.
– ФАК! – модно вилаявся я і пішов назад до тюрми. Нам треба було терміново вибиратися звідси: завтра тут уже мали бути німці.
Отак, відступаючи, більшовики зробили те саме в Дрогобичі, Станіславові, Жовкві, Золочеві, Перемишлі, Ковелі, Луцьку та інших містах Галичини і Волині. Чисельність замордованих у ці дні людей обраховувалася десятками тисяч. Звітували ми про зачистки західноукраїнських тюрем до Києва начальнику тюремного управління НКВС УРСР товаришу Філіпову, а він уже звіти передавав далі – до Москви.[14]
Розділ 49
Марія
Був пізній вечір. Івасик уже спав собі тихенько, я ж повернулася до хати, обійшовши господарство. Сьогодні мені все валилося з рук, нічого не могла роботи. Серце мліло від напруження й страху, як тільки чула будь-який шум. Мала б уже до цього звикнути, та при кожній думці, що мого чоловіка, мого любого Івана, кидають на бетон і топчуть ногами його груди, ламають ребра, викручують руки і плюють у лице, кидало мене у невимовний жах. До цього звикнути неможливо. Скільки ж то разів його за ті тисячу років забирали отак з хати… Не можу більше, не витримаю, серце моє рветься на тисячі кавалків!!!
Та я все ще жила, мене підтримувала якась сила: не давала опустити руки чи просто збожеволіти. Я відчувала, що ця незрима сила підтримує мене все більше й сильніше. Загартована чорними смертями, моя душа закам’яніла і сунула навпростець, переходячи вбрід бурхливу річку Долі. На диво, якою б каламутною, бистрою та крижаною не була та вода – все одно розступалася переді мною, перед тим вогнем, що горів у моєму серці. Та чи довго я так витримаю, наскільки мене вистачить?
Від усього цього вже паморочиться у голові, відчуваю, що сили ось-ось покинуть і брудна вода забере мене до себе.
Івана знову забрали, цього разу німці. Раніше йому вдалося вирватись із німецького концтабору, потім утекти із радянського етапу, а далі ангели вирвали його навіть із пекельної катівні НКВС. Господи, допоможи йому, поверни мені знову мого чоловіка!
Німці сильно вдарили на Червону армію і покотили її із Західної України. Славні танкісти, що стояли в Городку, таки встигли ще виїхати своїми диво-машинами з ангарів. Тільки ударити по нацистах їм так і не вдалося – танки посідали в рови та болота і вибратися звідти уже не дали ради. Бойова радянська техніка виявилася нікчемною і безпорадною. Махнувши рукою, танкісти дременули з нашого міста, лишивши свої бойові машини німцям. А ті, сміючись, розстріляли ці танки із фугасів, випробовуючи радянську техніку на міцність. Усе, що встигли зробити «совєти» тікаючи, то це знищити наш гарний міст через Верещицю, який був побудований іще за Австрії.
Новий окупант, що прийшов до нашого містечка, своє лице показав одразу. Найперше німці розтрощили пам’ятник Ягайлові і викинули його на смітник. Далі – оточили єврейське містечко Гнін колючим дротом, перетворивши його на гетто. Разом з євреями взялися і за українців: після проголошення у Львові «Акту відновлення Української Держави» гітлерівці почали забирати усіх причетних. Більшовики залишили їм папочки із підшитими справами оунівців та просвітян…
Польський поліцай привів тоді есесівців до нашої хати, викликав Івана на двір – з того часу пройшло уже декілька днів, а про свого чоловіка я так більше нічого й не чула…
За вікном було тихо. Навіть пес – і то перестрашено сидів у буді – не гавкав. Певно, також чекав на Івана, що раніше кожного вечора приходив до нього, годував, кидав кілька теплих слів, які були приємні навіть собаці. Тепер же господаря не було, тож Босий засумував, навіть їсти не хотів. А може, біду почув? Не дай Бог…
Хтось легенько постукав у вікно – я тут же підірвалася.
– Іван, – видихнула в надії і підскочила до вікна.
Але це був не мій чоловік. Нічні гості зайшли до хати – і я посадила їх за стіл. Вони привіталися, як годиться розпитали про здоров’я. Усе розглядалися по хаті – у нас вони ще не були.
– Нам більше нема до кого піти, – спокійно сказав пан Ламед. – Якщо ви нас не заховаєте – ми завтра згинемо.
Він був у старому піджаку, картуз обережно поклав на лаву біля себе.
