Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

– Не в словах справа, був би резон.

– Є резон, є. Зараз ми тобі документ справимо…

Арфі підхопила двома пальцями аркуш паперу, насупила брови – і папір почав покриватися чорними літерами. На вигляд – ніби отерською тушшю вписано, основний текст – чорним, моє ім'я, підпис, печатку – червоним, але я розумію, що це папір у потрібних місцях змінив колір.

Арфіаль. Я трохи побешкетувала. Право на підпис червоного кольору мають тільки вищі ранги, а на написання імені червоним у документах – ті, кому король дарував цей привілей персонально. Втім, у разі помилки відповідальність лягала на того, хто підписав, а підпис, зрозуміло, не мій.

– …Тепер сідай от сюди, – за її столик. Вона завжди мене проганяла, перш ніж доглядати за своїм лицем.

– Закрий очі й не задавай дурних питань.

Її руки взялися чомусь мазати моє обличчя. Я простягнув свою, її обійняв.

– Тихо, тихо, ми ж іще не одружені! Втім, так можна, але більше не ворушись і слухай уважно. Сьогодні тобі доведеться підкорятися Шарлю – так треба. Завтра звернешся до шинкаря, у якого сьогодні візьмете коней. Гарні-Ла вважає його своєю людиною, але не знає, що той багато років був кухарем у Палаці. Сядете в човен – так, Шарль ще з тобою – і відчалите рівно опівдні. Коли вийдете в море й підете далі від берегів – човен сам вас доправить. Але націлений він тільки три рази – ах, ти не знаєш…

– Здогадуюся: три рази на полудень.

– Затримаєтеся довше – залишитеся тут. Я, правда, попросила Меллу проконтролювати, але в її дочки ріжуться зуби, так що дай їй… Можеш відкрити очі!

Ну, боги та демони, я сам себе не впізнав! Шрам зник, на його місці величезна родима пляма, на носі бородавка, очі здаються косими…

– Пані, це назавжди?

– А ти хочеш подобатися жінкам? Ці-і-іка-а-аво ко-ому-у? Я тебе і такого… Гм, не зовнішність головне в людині.

Мені стало боляче. Вона явно хотіла сказати «й такого люблю», але урвала себе. Урвала, щоб я не злетів до небес.

– Заспокойся, все це легко змивається. Коли ще не зрозумів, потрібно, щоб тебе не могли впізнати. Ну, а тепер – до зустрічі на нашому весіллі!

Арфіаль зникла раніше, ніж я встиг відкрити рот. Навіщо я розтиснув руки, навіщо випустив?

Арфіаль. Справді, навіщо?

Я й далі сидів, похнюпивши голову, коли до кімнати увійшов Шарль. Хлопець озброївся не до зубів, а по самі вуха: ножі й у рукавах, і в халявах, на поясі тесак і довгий меч. Ще один тесак простягнув мені.

– Візьми, а то твою зброю відкрито не повезеш – в очі впадає. І це теж.

Я надів на себе шматок тканини з проймою для голови по центру.

– Ходімо.

З бібліотеки ми спустилися в підземельний хід. Він був дуже старий, не тільки старіший за цей будинок, але, можливо, навіть за саме місто. Від стін просто віяло старовиною, а в одному місці я побачив висічені знаки, схожі на ті, якими пишуть отерці, але прочитати не зміг: вийшла повна нісенітниця.

– Тут справа така, господарю. Тобі відомо про вирізану сім'ю кольчужних справ майстра? В одного з підмайстрів була дівчина на стороні. Її пощадили – мабуть, уважали, що знати нічого не може. Вона справді майже нічого не знала, але запам'ятала, що останню роботу вони робили вдома в замовника.

Так воно й має бути.

– Цього, зрозуміло, слід було сподіватись. Я почав міркувати: де він може бути, цей будинок? У самій столиці? Довго ховати такого звіра важко. Десь далеко? Тоді взяли б майстра не зі столиці, в Отері міста густо стоять. По всьому виходить, приміський маєток. Почав я околиці вивчати й виявив замок, що не тільки сам по собі охороняється, але й далекі підступи до нього стережуть. А селяни впевнені, що новий господар сплутався з нечистою силою. Хто він сам, звідки – не знайдеш у лісі дороги!

Мені ця отерська приказка «не знайдеш у лісі дороги» здавалася дикою: як це – в лісі не знайдеш?! Чи в них мох не росте на деревах? Струмки не течуть?

Шарль зупинився й пильно подивився мені в очі.

– Не розумію, чому арешти почалися сьогодні, а не місяць тому, не тиждень? Таке враження, ніби до певного дня готувалися! Але день начебто вигідний нам! Якщо тільки в них немає в запасі чого-небудь серйознішого, ніж той рогатий!

– А якщо того й чекали, щоб ви зібралися разом? Всіх одним ударом!

– Полк із новими офіцерами, які не знають солдатів, а солдати не знають їх? Не боюся я такого полку. А більше «бити» просто нічим, Лицарів сокири – це братство, до якого належить король, – у столиці майже немає. Твоєї…

Шарль затнувся. Я не вперше помічаю, що Пані з ним незручно, а він її ледве терпить, ніби не життя йому врятувала, а щось погане вчинила. Я, звичайно, цим не смутився: помічав дещо за ним і служницями. Ну й дівчина ця, вдова солом'яна. Ніби й не сказав Шарль нічого, але з голосу ясно, як він отримав від неї відомості!

– Загалом, чарівне втручання заборонено. Але ж ми з тобою не чарівники!

З цими словами він повернув направо, піднявся сходами й штовхнув плиту. Ми опинилися в кімнаті, з неї пройшли у двір заїзду, де нас уже чекали двоє осідланих коней.

– Так, господарю, більше отерською ні слова, не дай і не приведи, підслухає хто.

По-нашому він говорив, як я отерською: ніби все правильно, але не говорять так, занадто правильно.

Я набрав у груди більше повітря. Я