Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Слово «відслужу» далося йому дуже туго. Згадав. Напевно, так краще… Уртія відірвалася від паперів:

– Зараз вона буде тут.

Те, що превелебний носить на пальці перстень-печатку, я знала й давніше. Здогадатися, якою з печаток він скріплює найважливіші документи, – не треба бути генієм. Тому під час зустрічі я розглянула перстень ДУЖЕ уважно. Зразків почерку секретаря й підписів єпископа в резиденції виявилося чимало. Сигнал на ранок й означав, що сестра моє творіння отримала.

Морячок із команди Уртії вручив тюремному начальству наказ: для проведення очної ставки терміново доправити підслідних на нашу, превелебного, віллу під надійною охороною. Якби в наказі було сказано: «передати подавцю цього», то могли б і не повірити, тим більше – незнайома особа. Але самим під охороною доправити – зовсім інша річ.

Начальник в'язниці пробурчав, правда:

– Що це за новина?

На що посильний знизав плечима:

– Не уявляю, мені сказали відвезти – моя справа теляча.

Ну, а перехопити охорону й роззброїти її – це вже справа техніки.

Повернімось, однак, до наших баранів. Настрій у мене чомусь упав, і я навіть не відразу помітила, що Жунжі навіщось мене розглядує. Потім раптом запитує:

– Ми пливемо на кораблі?

– Ну не на крилах же… – буркнула я, каюсь, не дуже чемно.

– А, – він повернувся до Уртії, – священик там є?

Сестра відповіддю не вшанувала, зате її… гм… компаньйон… на запитання запитанням відповів:

– А навіщо він? Капітан – після Бога перший. Я, правда, трохи не вашої віри…

– Бог один, – тихо сказав Жунжі, – це тільки попи різні.

Брат Пубрі відкрив був рота, щоб викрити єресь, але Уртія переконливо подивилася йому в очі, після чого богословський диспут перервався, не розпочавшись. Я майже правильно вгадала, навіщо потрібен був священик. Майже. Тому що в ту саму мить, коли я подумала: «Все закономірно, згода їм та любов», Жунжі взяв мене за руку.

– Обвінчайте нас.

Ось так, молоді люди!

Час пролетів, як один день, – мало що й згадується окремо…

На люди ми з Панею показувалися тільки під час трапез та у фехтувальному залі – по три тирси щодня. Правда, рубалися переважно ми з Шарлем, Вона рідко за меч бралася, але вже доконечне сиділа в залі. А на решту часу ми з Нею зачинялися в опочивальні.

Одного разу за обідом її улюблена служниця, не молода вже, але дуже жвава жінка, повідомила, лукаво поглядаючи на мене, що, судячи з пащекування слуг, весь двір гуде про нашу жалобу і вельможі вже об заклад б'ються – щоправда, не уточнила, на що саме. Хотів я цих сперечальників на арену викликати, але Пані пирхнула: «Наплювати!» А раз їй плювати, то й мені плювати. Досить часто, замкнувши двері зсередини, Вона командувала: «Ходімо в інший світ!» Тільки вибирала такі місця, де людей немає. Частіше за все ми опинялися на вершині гори чи на березі, і Вона довго зоріла вдалину. Спочатку я просто не розумів – навіщо спостерігати, якщо ми не збираємося нічого тут робити, але такий у Неї був при цьому вираз обличчя… та й взагалі, якщо твоя Пані щось хоче, цього вистачить, – все розуміти добре, але не обов'язково. Так що я ставав або сідав осторонь і стежив, щоб не було несподіванок. Якщо ж ми залишалися вдома, то Вона… зображала. Іншого слова не дібрати. Візьме гладку пластину з кістки або гарного каменю й дивиться на неї. Не просто довго, а дуже довго. І потім раптом матеріал починав шаруватися, так, що залишалося опукле зображення, дуже красиве. Найчастіше – квіти, дерева. Рідше – тваринки. Після першого випадку зауважив я, що її очі стали червоними – дарма, певно, нічого не дається, навіть їй! Підійшов ззаду й закрив очі долонями. Вона здригнулась, але заперечувати не стала.

Пані. Ще б пак!

…Відтоді так і повелося: Вона зображає, я читаю в кутку. Ну, й краєм ока дивлюсь на вікно, адже Шарль там проліз усе-таки. Звичайно, в саду тепер вартові стоять, але на інших сподіватися годі. Потім, коли в Неї зображення вже готове, я покладу на очі руки! Вона стисне мені пальчиками зап'ястя – так, мовляв, нехай буде, а чогось іншого не смій! І ми завмирали. Потім обов'язково подивиться, що я читав цього разу, іноді пирхне, іноді кивне схвально, а одного разу влаштувала цілий допит.

Пані. Він таки дістався до юридичної літератури, причому до забороненої – трактат страченого Торні-Са «Про волю монарха і стародавні звичаї», в якому висловлено думку, що закон вищий за короля. На мій подив, чоловічок не лише розібрався в інакомовленні (хоча багато чого зрозумів на свій лад), але й висунув несподіваний для мене аргумент: правитель – «король або інший вождь» – повинен поставити закон понад себе заради власної безпеки.

«На щастя, – так і висловився, – в мене друзів, вважай, не було. Але уяви, Пані, що під незаконний вирок потрапив хто-небудь значніший…»

Справді, хто найнебезпечніший для влади? Незаконно ображений підданий, усе правильно. Тільки міркував Хайні, як маленький дідок…

…Під час цієї розмови я знову її думки зловив: про те, що Мелла мала рацію щодо «його», тобто моїх, здібностей, що Меллі легко говорити, про те, що потрібно зробити якийсь вибір, що мої відповіді якісь не такі, невлад (не міг я й думки читати, й розмову складно підтримувати), що треба мене перевірити…

А далі вийшло кільце! Я бачив у голові Пані свої думки – ті самі, що Вона читала в моїй. Це було жахливо. Не хочу відчути ще раз.