Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Ось вартові зустрілися, поговорили, пішли назад. Здалося мені чи ні, що промайнула тінь? Минув час, достатній, щоб до двадцяти злічити, – і я зрозумів, що той, другий вартовий, в далекім яру – помер. Я не міг це бачити, не було ні звуку, щоб почути, але я знав, що він помер.

Від гирла промайнула тінь. Я б не побачив, якби не чув. І так само я відчув, що вартовий зараз обернеться. Що він не просто так став, а щось підозрює…Моя стріла влучила в праве око. Не буду хвалитися – цілив я в перенісся, але з сімдесяти кроків влучити точно в точку можна тільки добре знайомою стрілою, а в мене всі нові. Ця, отже, трохи йде вліво. Навіть Арфіаль не може зробити дві зовсім однакові. (Це я тоді не словами думав, а в один момент все відчув.) Шарль крикнув совою. Якби не це, шум падіння тіла могли би почути, цього я не врахував: усе ж таки я мисливець, на полюванні не думаєш про таке. А Шарль молодець, нагорі й уваги не звернув ніхто: чи то вартовий сполохав сову, чи то вона його налякала. Шарль витягнув з-за пояса вбитого чорні закарлючки, ще щось узяв. Потім, усупереч домовленості, без криків там усяких закрив очі руками – знає, що я його бачу. Ну що ж, зроблю, як він просить. Якщо хто підійде, я почую.

Повільно тяглися миті. І раптом я відчув, що зараз летять ножі з палаючим ганчір'ям на рукояті. А потім був удар і гуркіт. Страшний і оглушливий.

Змійка теж передбачив не все. Я досі не зрозумію, як мене коні не розтоптали, – Шарль зізнався потім, що просто забув про таке… Коней, ясна річ, вони не розсідлували: бою чекали. Прив'язати надійно теж змогли лише кілька – решта кинулася вусібіч, багато падало в яри. Люди металися незгірш за коней, трава та кущі подекуди горіли. Я побачив у цьому пеклі тюрбани й пустив дві стріли, але влучив тільки один раз. Кинув самостріл Шарля, схопив свій і скотився в яр. Цього Змійка не говорив, але я бачив, як туди впав один з горбатих звірів. Якщо вони опам'ятаються від удару, обов'язково хтось перевірить – чи ціла зброя. Заліг між каменів, глибше натягнувши каптур – тепер сам зливаюся з каменями. А командир-то в них рішучий:

– Мовчати! Всі до мене! Всім мовчати! – Голос, напевно, в столиці чути.

Цікаво, прибіжить хто на шум чи ні? Коли ввечері… зброя діяла (не знаю, чи можна це назвати пострілом[6]), то, якби я чув, але не бачив, то вирішив би: обвал, чи віз перекинувся, або щось дерева валить. А тепер відаю: це ні на що не схоже.

Невже у всій окрузі немає цікавих?

– А-а-а… – чийсь крик явно обірвали мечем.

Я не вірив власним вухам.

– Поща…

– Я виберуся! – й звук удару.

Мені зайшла в голову якась холодна думка, що командир у них – рідкісний ідіот: спочатку вигнав дружину, потім згадав про її родину.[7]

Так – якщо загін зараз піде, трупи нікому нічого не розкажуть. Але ж підуть вони в бій! Невже командир не зрозумів, який буде дух у бійців, які знають, що за рану можуть не нагородити, а прикінчити?! Втім, тут до мене дійшло, що нічого чужі помилки рахувати, сам пошився в дурні. Причаївся-то здорово, а як звідси відступатиму? (Знову підвели звички мисливця: якщо засідка на звіра, то шлях відступу не такий важливий.) Так що становище в мене було не таким хорошим, як раніше здавалося. Але… я знову відчув Шарля. Пізніше я не раз помічав, що моя здатність відчувати на відстані, моє НОВЕ ЧУТТЯ, зникає на той час, коли я сам щось роблю, як у бійця під час поєдинку, – він часто не чує стороннього звуку. Шарль повертався і повертався швидко. Пішки б він так не зумів. Певне, прив'язав коней десь недалеко, – якщо вони іржали, то цього в метушні ніхто не помітив. Але тепер… я вже не просто відчуваю – я чую стукіт копит.

– Король і сокира! Король і сокира! – Шарль так змінив голос, що я ледве пізнав.

– Що за чорт?!

– Не згадуй вночі, накличеш! – А Шарль молодець, тягне час і під'їжджає ближче.

– Хто йде?

– Нікі-Ра, шостий ранг. Служу вельможному панові Дорі-Са. Посланий до столиці повідомити, що лицарі булави, можливо, замишляють заколот. Знайшов місце, де ви горян побили, зрозумів, що війна вже йде, і пішов по слідах.

Останні слова прозвучали вже з краю яру, й щось свиснуло. А потім шалений тупіт копит. Назад, геть від цього місця. Якісь крики, клацання арбалетів, свист стріл, лайка й крик командира:

– На коней, наздогнати, постаратися живим! Ні, не всі, коней семеро, – мабуть, ті, що краще були прив'язані, – одного залишити мені, ти, ти в погоню.

Коли стукіт копит і крики стали ледь чутні, посипалися камінчики, долинув звук кроків, хрипкі голоси. Двоє чужинців, яких супроводжували ще двоє отерців, спускалися до мертвого звіра. Мабуть, що я влип. Вбити чужих не складно, на такій відстані я б і до зустрічі з Арфіаллю не схибив. Стрілою одного, ножем другого. Проти двох отерців у мене непогані шанси. Але ж нагорі залишилося дев'ять! Я був упевнений: саме дев'ять – і не помилився. Почнуть стріляти або просто камінням…

Я спробував прицілитися, але відчув що не можу поворухнути нічим, крім думок. Не можна сказати, щоб було боляче чи неприємно. І на сон не схоже: голова була ясна, але тіло не