Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

Пані. Згодна з оцінкою. До цього я, як було показано вище, не звертала уваги на, здавалося б, ясні ознаки. Але тепер довелося кришку його черепа зачинити швидко й назавжди. Тому що, коли він ясновидець, – а тепер це достеменно відомо, – то що частіше я буду читати його думки, то легше йому будуть відкриватись MOI. Цікаво, звичайно: природне це в нього чи результат змін, зроблених мною в його організмі – коли людину в якірця перетворювала?

І, зрозуміло, необхідність зробити вибір стала ще більш гострою.

…Враження було таке, ніби Пані мене вдарила, хоча я бачив виразно: руки не рухалися. Відсахнулася до стіни, відвернулася й, не обертаючись, вимовила:

– Скажеш управителю, щоб тобі сьогодні постелили в тій же кімнаті, де ти спав після приїзду.

Зазвичай я складав у ряд три подушки для сидіння й Пані мене усипляла.

– Не заперечуй зараз! Помовч! Втім, я на тебе не серджусь. Накажи, щоб нам подали вина. Тільки сам будеш сидіти й мовчати.

Пані. Мені потрібно було визначитися з трьома питання: чи брати участь у боротьбі за престол, чи підкорятися старійшинам і, головне, як бути далі. Старійшинам, певне, і в голову не заходить, що я можу ослухатися. Але, з іншого боку, що вони мені зроблять, як не скорюся? Не вб'ють же врешті-решт. А в Палаці мені все одно не бувати більше… Про те, що я хвора, що в мене Знаки, вони не знають. Так, а як би вони мене жаліли, якби знали! «У неї все не як у людей, навіть якірець ясновидець».

Ось у чому, до речі, головне питання: що з ним далі робити? Точніше, куди його подіти? Коли переправляла сюди, була ідея – оселити в моєму отерському маєтку, нехай зачекає до пори. Але… Він же репутацію заробив! У нього ж приголомшлива здатність знаходити пригоди! Якщо ще щось викине – наприклад, з дюжини розбійників створить дві дюжини небіжчиків, – то до мого замку розпочнуть паломництво придворні дами. А якщо серйозно, то ми тут привертаємо до себе надто пильну увагу.

Влаштувати його при якому-небудь дворі? Надійно ввести в товариство людину з нізвідки можна лише там, де я недавно бувала й знаю обстановку. Але там, де я всіх знаю, і мене всі знають – ось у чому заковика! Такого наговорять… Найпростіше, звичайно, оселитися з ним разом. Де завгодно. Нудьгувати він мені не дасть, це точно. І, раз я буду поруч, ніяких пліток слухати не стане. Але тоді доведеться відмовитися від ретельно підготовленої поїздки по найпишніших дворах, починаючи з Версаля. А це прикро, тому що, з усього судячи, недовго залишилося мені гуляти. Мелла може що завгодно казати, але якщо Знаки йдуть поспіль – вони не обманюють. Взяти Хайні з собою неможливо. Він і Версаль? Треба буде цю тему Вольтерові підказати… З Шекспіром він у часі розминувся, а то був би персонаж для «Сну в травневу ніч».

Перекладач. З Вами, пані, треба мати три аптечки – праворуч, ліворуч, по центру, – аза спиною реанімаційну камеру. Я-то зрозуміти не міг, кого мені нагадує Хайнлорітайн. Повість Вольтера «Простодушний» вийшла у світ у 1767 р. Подібність, звичайно, приблизна, але зважмо на те, що метр судив з чужих слів…

Пані. Виходить… Виходить, між іншим, те, що отерське майно мені вже не знадобиться. Але це – майже третина моїх статків. І якими б не були мої відносини з доньками, підкладати їм таку свиню я просто не маю права. Швидко продати можна тільки один із маєтків. Отже, з цієї точки зору теж вигідніше підтримати Гарні-Ла, а як ні, то конфіскують землі. Ну і… шкода буде, якщо його приберуть: я, навіть усе порвавши, людей з пам'яті так легко не викреслюю. А підтримати – значить зупинити самоучку, що грає тут… навіть не з вогнем, а з чимось страшнішим. Тобто піти проти старійшин – повертаюся до того, з чого почала. До речі, старійшини, за всіма ознаками судячи, вирішили ловити на живця – почекати, поки самоучка завдасть нового удару й тим себе зрадить. План-то хороший, та ось Гарні-Ла може загинути… Значить, що будемо робити найближчими днями, ясно. А далі? Крутила я і так, і сяк – виходило, що найнадійніше з усіх точок зору – відправити хлопчика до його народу. Він, правда, оголошений поза законом, але це ми як-небудь подолаємо. Тим паче, що в народу аро дві гілки й дві країни.

…Кілька днів Вона поводилася, ніби нічого не сталося, але щось висіло в повітрі. А потім була розмова, кожне слово якої я пам'ятатиму до самої смерті…

Вранці Вона, як звичайно, поралася з кістяними пластинками, потім підняла голову:

– Полікуй мені очі, хлопчику! – Уперше сама попросила.

Я глянув через плече й охнув: себе побачив. Поруч – кішка-людожерка. Тільки не нападає. І я чомусь без зброї. Пані засміялася:

– Це ти, а це я!

Якщо це називається «почуття гумору», постараємося проявити. Я торкнувся платівки:

– Перший буду.

– Ти про що?

– Цих тваринок ніхто ніколи не приручав. Буду перший.

До всього був готовий – від сміху до гніву, але Вона просто показала мені на сидіння. Тобто це я пишу, «просто показала» – насправді я ні до, ні після того не бачив ТАКОГО жесту. Як бувають одні й ті ж слова вимовлені з різною силою, так у її простягнутій руці було сили більше, ніж я міг уявити. Я сів, не відриваючи очей від її обличчя, і не міг ворухнутися: таке відчуття, ніби долю мою вирішують.

Пані. Та так воно й було…

Довго