Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

– Простягни руку. Пальці розчепір, я тобі ваші звичаї нагадувати повинна?

Боги великі, це серйозно? Ох, ще б пак! Наші пальці переплелися.

– То як, Хайні, не передумав? Візьмеш за себе відьму стару? Я знову вирішив проявити те ж почуття.

– Зважаючи кого.

Її очі полізли на лоба.

– Ти ж імені не назвала! «Німі заручини». Звідкіля я знаю: може, ти свою бабусю сватаєш!

Пані змінилася миттєво. Переді мною знову сиділа жінка-яструб, готова мене заклювати. Але не встиг би я порахувати до п'яти, як Вона розслабилася.

Пані. У мене ворухнулася була недобра підозра. Серед багатьох народів ходить навдивовижу стійкий міф, нібито, дізнавшись справжнє ім'я чарівника, можна отримати над ним владу. Як і в деяких інших випадках, дим народився не без полум'я: ми справді неохоче називаємо себе навіть тим, хто знає про нас усе. Частково це запобіжний захід: а що, як забудеться й ляпне при людях? Просто, коли розміняв третій десяток імен, починає здаватися, що вимовити вголос справжнє – значить розкрити душу… Відійшла ж я тому, що згадала: ні в аро, ні в отерців такого забобону немає, отже, Хайні про нього й знати не міг.

Ну, а сам жарт був, звичайно, гарним. Ці їхні «німі заручини» – цікавий звичай, не згірше за могарське питво…

Перекладач. Тобто не гірше гусарської рулетки: у місті-державі Могар, Шостий світ, підозрюваному давали дві чаші вина, одна з яких отруєна.

За німих заручин чоловік зобов'язаний одружитися з будь-якою жінкою, дібраною йому старійшинами роду, який укладає заручини.

– Давно треба було тобі представитися – Арфіаль. Можеш називати Арфі, якщо прийняв заручини.

Та я!!!!!!!..

– Сядь, ми ще не домовилися про умови!

Смійся, я на будь-які згоден.

– Заручини зробимо, як у ваших переказах – «на п'ять років без одного». Послужиш… допоможеш тут підчистити сліди… підеш на вашу Стару Батьківщину, подивишся, як там і що. Сподобається – купуй хутір або невеликий маєток, срібла тобі вистачить…

– Не треба, Пані. Сам добуду.

Якби Вона вміла людей перетворювати, бути б мені камінцем чи щуром – так обпік погляд. Відвернулася, мовчки пройшла до вікна, взялася за раму. Вітер розвівав волосся.

Арфіаль. Спокуса відправити його на місце нашої першої зустрічі з самим ножем була дуже велика. Рік тому я б так і зробила. Але тепер… Не те щоб у мене прокинулося почуття у відповідь – поскубло мої почуття за стільки століть, – але не можу, не можу… Все одно, що на кошеня сердитись…

…Голос глухий, як з підземелля:

– Ти почав псуватися. Хіба про придане задають питання? Задають. Одне. Але я його не скажу.

– Та вже спробував би запитати: «Скільки?» Са-ам до-о-бу-ду… Мечем? А сирітських проклять ти не боїшся? Якщо так, то марно!

Зроду я не думав про це: чужий – ворог. Його майно – твоя здобич. Все просто і ясно.

Напевно, вигляд у мене був все-таки…

Арфіаль. Дурний був вигляд.

…І Вона пом'якшилася.

– Ну, вважай, що вдову береш. Та воно майже так і є. Я продала дещо. Так – воно залишилося мені від чоловіка. Тільки він помер задовго до твого народження. Ну, будеш сердитись?

Арфіаль. Вміла ж я колись брехати, не червоніючи.

…Я мовчки кивнув.

– Отже, слухай далі. На Старій Батьківщині може виявитися… Незатишно. У такому випадку – на корабель і до вільних мисливців.

«Чи приймуть?»

– А ти намиста надягнеш. Не червоній, я цей звичай варварським не вважаю. Чоловікові краще носити зуби своєї здобичі, ніж брязкальця… куповані. У них, у святилищі, Бетелайнові намиста зберігаються, так що зуби ящера відразу впізнають – і враження буде.

Це так, як я сам не подумав. Напевно, й самих котячих зубів вистачило б: мало хто кішок убивав у поєдинку.

– Скажеш їм майже правду – жив за хребтом, зробив човен, вітром винесло на материк.

Я оголив меч.

– Па… Арфі, хтось увійшов через потаємний хід. Через справжній, не той, що всі знають.

Вона всміхнулася, коли я почав був оте «пані», а потім перейшов на ймення.

– Заспокойся, там ворогів бути не може. Давно, – свердлить очима, – його знайшов?

– А ось як дозволила книжки вибирати, так і зрозумів, що полиці повернути можна.

Арфі зітхнула:

– Нічого від тебе не приховаєш, мисливчику.

У коридорі почулися важкі кроки.

– Ну й слух у тебе, між іншим!

До кімнати ввійшов Гарні-Ла. Увійшов і рукою показав, щоб я вийшов. Я подивився їй в очі. Що скажеш, наречена?

Арфіаль. А тепер МОЮ долю вирішували. Такого б не пробачив і він.

…Пані обняла мене, та так, що я тільки за якийсь час зрозумів, що не зможу вихопити зброю.

– Перепрошую, – нічого собі криці в голосі: можна меч викувати! – але у мене немає секретів від майбутнього чоловіка.

«Не будеш слухатись – порву заручини».