Покохати відьму - Костянтин Артемович Когтянц

тваринами залишилося кроків із двадцять, тварини раптом лягли на землю – смішно лягли: спочатку задні ноги зігнулися, потім передні, потім голову вниз – три горбки, та й годі. Погонич першого горбаня ступив крок назад, глянув поверх залізної колоди й щось смикнув. Із залізного стовбура вдарив вогонь – і кілька піших упало! Мов косою скосило людей! Горяни, – я вже зрозумів, що це були вони, – завмерли, втупившись у незрозумілого ворога. Другий чужинець смикнув – з другої труби вдарив вогонь, знову попадали люди. Тільки тоді долетів до мене далекий звук грому. Третій удар вогню влучив у спину втікачам. Водночас з ним повз горбатих звірів промчав кінний загін, про який я вже й забув. «Зараз рубати будуть». Але ні, вершники різко зупинилися, підняли арбалети й метнули стріли. З десятеро вцілілих бігли – їх ніхто не переслідував. Я перевів погляд на Шарля:

– Ти знаєш?

– Фальконети, однофунтові, щонайбільше – двофунтівки, – я не зрозумів жодного слова. – Потім поясню, господарю. З іншого світу! Моря крові проллються, все піде шкереберть.

На дорозі спішені вершники збирали стріли й навіть виривали їх з трупів.

– Цією дорогою ще повинні підходити наші.

Уявляю, що їм розкажуть уцілілі. А якщо хтось дійде до місця побоїща, він вирішить, що цей… ці спалахи… вбили всіх, хоч насправді половина від стріл загинула.

– Куди вони зараз звернуть? Куди? Точно, хочуть перейняти наших на імператорській дорозі. А ми перехопимо їх!

Я онімів: нас двоє – ворогів півсотні. Навіть якщо забути про залізні труби. Напевно, в мене знову «все було на лобі написано», тому що колишній невільник примружився:

– Я все розумію: не твоя країна, не твоя війна, ризик великий. Але, господарю, не час іще цієї чортівні! Справи всього світу можуть перекинутися. Загинуть кращі. Цих, у тюрбанах…

– У чому?

Шарль провів рукою навколо голови.

– Їх треба знищити. І я знаю як. І я зроблю! Але з тобою мені буде легше.

* * *

Загін прихильників короля розташувався біля злиття двох струмків. Самі струмки переступити можна, але течуть вони по дну глибоких ярів. Так що серйозний напад тільки з одного боку вчинити можна. Серйозний…

Імператорська дорога (давним-давно Отер був провінцією великої імперії, тоді її й побудували, добре побудували) перетинала струмок нижче місця злиття. Кам'яний міст видно з табору, як на долоні. Хто ступить, уважай, мрець.

До речі, горбатих тварин розмістили так, що вони близько до мосту й дороги, а розвантажили тільки того, що з в'юками, – три інші готові до бою.

– Де ж вони вивантажили в'юки?… Ага, ось. Значить, господарю, вибач, але зараз я наказую… Бачиш кущ? Його не охороняють, тому що там може сховатися тільки одна людина, та й дістати звідти можна тільки краєчок табору… З отерського арбалета, я маю на увазі… На жаль, в'юки з… вогненним порошком горбок закриває, тому доведеться нам розділитися. І ще… їхні коні кращі за наших, тому піти можна тільки одвуконь. Тобто тільки одному.

– Я майже невидимий.

Так, але ж і місць цих не знаю. Не здогадався попросити Арфіаль спорядити Шарля так само, як і мене. Не додумався.

Пані. А я б і не змогла. Але, звичайно, можна було попросити Меллу: вона б не відмовила. Минулого разу мені допомогла Кторта. Так що теж маху дала.

– …Домовилися, пане. Коли доберешся до куща – гукни… Ні, мені так чи інакше більше часу буде потрібно…

Продовжуючи говорити, Шарль обтягав руків'я двох ножів якоюсь ганчіркою.

– Коли я буду готовий, то крикну кілька разів ось так… Це всього лише жаба, але кричить голосно.

– Назви точніше число, а то справжню жабу прийму за сигнал.

Змійка похитав головою:

– Не знаю, скільки разів доведеться стукати по кресалу, поки виб'ю іскру. А удари чимось заглушати потрібно. Так що… сховаєш голову і щільно закриєш очі. Буде гуркіт та полум'я, дуже багато і того, й іншого. Королівські воїни на якийсь час осліпнуть, та й оглухнуть теж. Тоді бий – тих, що в тюрбанах: їх треба перебити всіх, повір мені.

Перебити всіх… Але ж вони такі, як і я! Жарко стало від цієї думки, але справді: вони з іншого світу – я теж; у них зброя краща за тутешню – в мене теж, я лізу в справу, про яку мало що знаю, – і вони теж… Дивні ці думки… Але ж так, напевно, здебільшого буває!

Не став я нічого говорити Шарлю – повірю, що він справді краще знає, та й Пані звеліла цього разу його слухатися, але… Я стиснув Шарлю руку.

– Багато говориш.

– Твоя правда. Коли відірвешся, йди вгору лівим берегом меншого струмка – знайдеш садибу. Господар – лицар Братства Булави. Сам він, певне, в столиці, але хтось у садибі є. Пред'явиш булаву принца, її добре знають, – гостював там принц часто…

Чи здалася мені легка насмішка в слові «гостював»?

– Його ім'ям вимагай коня й проводиря. Зустрінемось або біля воріт, або вже в трактирі.

* * *

Менше ніж через тырс я заліг в умовленому місці. Противник, до речі, не сильно й берігся. Може, вони навіть і хотіли, щоб хтось ризикнув напасти – тоді вдарить диво-зброя. Раптовості домогтися було б складно: у небі місяць. А вогнищ не палять чомусь…

Чагарник майже на краю яру. Мені заглядати туди і не треба, кроки добре чути. А ось зустрілися, обмінялися словами. Двоє. Один у великому яру, інший ходить по малому. А я б пустив чотирьох… Судячи з того, як ходять, – легкоозброєні. Що? Безкольчужних в загоні не було! Тобто отерців не було. Так, так і є! У таборі всього четверо цих… дивних людей, а двоє чатують в ярах, поклавши руки на дивні чорні речі за поясами. Або я не я, або це зброя. Але ж