Мігрант - Марина та Сергій Дяченко

— За щоками в тебе кишені! — Айра так глянув на парубка, що той пошкодував про свою цікавість. — Ще запитання?

Стягнувшись, порізи свербіли, але Крокодил боявся їх торкнутися, щоби заново не роз’ятрити. Хлопчаки обережно мовчали, ззираючись.

— Нема питань, — Айра кивнув. — Чудово. Отже, просте завдання, прогулянка, можна сказати… Вперед!

І він відступив убік, даючи Полос-Наду можливість першому пірнути в пацючий лаз. Хлопчисько вкрутився в діру моментально й граційно, мовби досвідчений черв’як. За ним полізли інші — швидше чи повільніше, сміливіше чи обережніше, але всі хотіли влізти красиво: Полос-Над, схильний до демонстрацій, як уже повелося, задав моду.

Останнім пірнув зеленоволосий, ні разу не озирнувшись.

— Ти сам не знаєш, чого хочеш, — повідомив Айра. — А я дотримаю свого слова: сьогодні їдеш додому, ввечері, після їжі.

— Мій дім далеко, — сказав Крокодил. — Його більше нема… або ще нема.

— Нехай так і буде, — погодився Айра. — Лізеш — чи підеш гуляти до вечора?

— Якщо ти відправиш мене додому без формальних підстав, я подам апеляцію, — сказав Крокодил.

— Браво! — Айра закотив очі. — Ти що, бачиш поночі? Чи можеш орієнтуватися за відлунням?

Крокодил завагався. Піти зараз означало принаймні не осоромитися. Айра правильно пояснив собі його мовчанку:

— От і добре.

І Айра пірнув у лаз. Він зник там швидше, ніж спритний Полос-Над, але без натяку на видовищність: тільки-но був тут — і раптом щез. Крокодил лишився сам між стіною лісу й камінною стіною.

Він підвів голову. Посеред зеленавої смужки неба, що простягнулося між листям і камінням, блискіткою мерехтів супутник, помітний навіть удень. Блискітка була мінливою крапкою, остаточним підсумком: із цього моменту більше нема куди стриміти. Нема чого бажати. Доведеться охолонути, розслабитись і назавжди визнати, що ти мігрант, що Землі нема й нічого змінити не можна; змагання за повноправне громадянство було протезом діяльності. Тепер і вона закінчилася, причому ганебно…

Крокодил опустився навкарачки й зазирнув у нору. Зсередини віяло прохолодою й вільгістю, було ледве чути голоси, хтось упівголоса сміявся; Крокодил сплюнув, ще раз подивився на супутник і, мружачись від болю, поліз у темряву під скелею.

Тут можна було випростатися на весь зріст. Щільне запинало, навпомацки шкіряне, прикривало вхід до печери й відтинало навіть тьмяне світло, що плинуло до нори. Судячи з того, як лунали голоси, ходів і відгалужень тут було, як у сирі.

— Розширюймо зіниці, хто як уміє, і починаймо рухатися за п’ятнадцять секунд. Працюємо мовчки. Жодних підказок.

— А ділитися жетонами можна? — раптом спитав чийсь хрипкуватий, зовсім дитячий голос.

Хлопчаки засміялися, ніби почувши добрий жарт.

— Десять секунд, — Айра не відповів на питання. — Схованок досить, жетонів повно, але не забувайте весь час рухатися за стрілками до виходу, інакше спливе час. П’ять секунд. Чотири, три, дві, одна… Ходімо.

Збуджене сопіння стало ще голоснішим. Заляпали по каменю босі підошви. Хтось перечепився, судячи зі звуку, тесаком об камінь і крізь зуби лайнувся.

— Тихо, — повторив Айра.

Крокодил дивився в темряву. Ні, не можна сказати, щоби він зовсім уже нічого не бачив; червоні плями, відбитки денного світла, повільно танули, поступаючись безформним темним обрисам. Прямо в обличчя віяв вітерець — попереду точно є прохід, причому доволі широкий; Крокодил ступив — і тріснувся лобом об сталактит, що застив поночі дорогу. Хоча в очах йому заіскрилося, дорогу було таки не видно і понад те — стало ще темніше.

Хлопці розповзалися по печері. Дихання, сопіння, шелест, ледь чутний скрегіт. «Цікаво, що вони бачать? — подумав Крокодил. — І чому цього не бачу я?»

Він гадав, що Айра прокоментує його появу. Але той зник: Крокодил не міг сказати, чи інструктор стоїть за два кроки, а чи біля протилежного виходу з печери. Не може бути, щоб Айра не зауважив Крокодила, але казати нічого не став. І на тому спасибі.

Крокодил витягнув тесак із піхов і простягнув уперед, навпомацки шукаючи дорогу. Сталь дзвякнула об камінь раз і другий; Крокодил оминув ще кілька сталактитів і вперся в стіну. На камені, майже тицьнувшись у нього носом, розгледів стрілку, намальовану білою фарбою. Стрілка вказувала вгору.

Крокодил озирнувся. Теоретично він уявляв собі, звідки прийшов і де знаходиться лаз. Та практично — практично навколо стояв морок, він починав відчувати його фактуру шкірою. Дихання й шурхоти хлопчаків перемістилися кудись і майже стихли. Крокодил забрав клинок у піхви й пішов уздовж стіни, обмацуючи її, вишукуючи сходи чи уступ, — таж мали б вони десь тут бути…

Його рука наштовхнулась на руку людини. Він не закричав тільки тому, що похлинувся. Поряд, геть непорушно, стояв ще хтось: руку не відтрутили. Вона була холодною й жорсткою, й невеликою: підліток.

Крокодил промовчав, хоча дурне питання: «Це хто?» крутилося вже на кінчику язика. Йому в долоню ковзнула кругла прохолодна пластинка, схожа на медаль.

Чужа рука зникла. У цілковитій тиші минуло кілька секунд, потім праворуч — і вгорі — хтось глибоко зітхнув.

Стискаючи в кулаці жетон, Крокодил пішов на зітхання і вмить спіткнувся об уступ, перший у низці багатьох уступів, що вели вгору. Вибиратися, затиснувши в кулаці пластинку, виявилося незручно. Крокодил понюхав жетон, відчув запах металу й сунув здобич за щоку.

Попереду знову глибоко зітхнули, буцімто хтось був у великому смутку й незадоволений життям.

Що це — нова пастка? Нове знущання? Не маючи змоги вибирати, Крокодил знову пішов на звук. Дорога не була прямою — коридори петляли, як нори в термітнику, як порожнини в дріжджовому тісті. Крокодила знову піймано за руку, витягнуту вперед, і вкладено в долоню жетон.

Ніхто не вимовив ні слова. Тиша, глибоке зітхання попереду… трохи ліворуч. Не намагаючись нічого роздивитися, а сподіваючись тільки на доторк і слух, Крокодил пробирався вперед; десь капала вода. Повітря стало прохолоднішим. Кілька крижаних крапель упало на плечі та голову. Підлога під ногами стала