Крига. Частини ІII–ІV - Яцек Дукай
… Він каже, що помер промисел Криги, — а чув, може, що в Іркутську й Зимному Ніколаєвську діється? По радіо дзюрчить новоорлеанський оркестр, погукують сови, потужно шумить тайга, коли Ґавріло розповідає про підслухану у цій сибірській хащі долю світу. Немає вже Зимного Ніколаєвська, господин Єрославський. Хто править Іркутськом? А Бог його знає! А чи курсує досі Транссибірська залізниця? Якщо те чи інше військо не висадило її в повітря. А губернатор Шульц-Зимовий? Не він при владі? Ну, нашого владику Шульца, тьху, чорти вхопили ще за перших заворушень, тобто в лютому минулого року, в день Останнього Сяйва, коли вони там, в Іркутську, почали різатися навзаєм, — і після них зник, тюкнули десь його нишком; наволодарював чотири роки з вершком, і хватит. А доктор Тесла? Факторянин супить ведмедячі брови. Хто це? А князь Блуцький-Осєй? Тільки крутить головою у тютюновому диму. А Пілсудський? А це, значит, хто такий? Знаменитий польський терорист. А-а, пане, все они, террористы, повылазили тепер на поверхню, і з військом власним відкрито діють; яке не візьми поселення у тайзі чи більший тракт, то під іншим прапором перебуває: Червона Армія, Зелена Армія, Польські Полки, Німецькі, Бойовики-Анархісти, Бойовики-Лоялісти, команды бедняков у новій Мартиновій лихоманці, ба навіть озброєні загони китайцев і здичавілі сотні бурятських козаків під орудою атаманов-самозванцев!
Я слухав без подиву, із почуттям холодного відчуження від світу й Історії. Колись я б цим дуже хвилювався і гарячкував із приводу кожної деталі, а тепер — питаю, наче про здоров’я нелюбих далеких родичів. Зрештою, чого іншого слід було би сподіватися? Так само, як сибірською природою, Відлига йде Історією. Відмерзло.
А з Європи, допитуюся далі ліниво, промовчавши дві джазові серенади, водночас міцно затягуючись вузлуватою цигаркою, — з Європи не чули чогось? Из Польши, например? Він позирає похмуро. Тут грабіжники, бурмоче він, а на Великій Землі війна. І я чую в цьому щирий смуток, щирий смуток старого сибіряка, похованого глибоко в хащах, — при звістці про Європу, якій загрожує насильницьке руйнування. Він ніколи не бував за Уралом, та й у Ґаврілі тече більше азіатської крови, проте зажурився, наче на звістку про нещастя, яке спіткало родителей його приятеля. І це мене дивно зворушило — що все це, власне, більше розчулює його, ніж мене. Я приязно поплескав його по плечі, аби втішити. А він зіщулився, відповідаючи мені з-під вусів вкрадливою посмішкою, собачьей. Я був європейцем.
Ставши на ноги, дещо зміцнівши, я почав виходити з Альошею на недалекі мисливські прогулянки. Вони позичили мені зброю, легку влучну двостволку: розумілося само собою, що пан із Великої Землі має руку, набиту для полювання. Я ж одразу сказав їм, що це не так, що жодного значного досвіду зі зброєю не маю і ніколи на звірину не полював. Чи вони повірили? Було Літо.
Альоша знав тут кожен закуток і пагорб, він тут виріс; тепер, звільнені з-під криги, він пізнавав їх по-новому. Звірини було ще небагато, вона почала повертатися тільки після минулорічної відлиги, і насамперед птаство. Він показував мені розтягнуті в небі ключі, у високому польоті з далеких країв, захоплений, наче малюк, маґічною іграшкою: все це відбивалося у його очах, лише тоді радісних і безстрашно відкритих до людей. Утім, він не знав жодного з цих видів, не міг їх назвати, не міг описати, бо ніколи в житті їх не бачив. Щодня виходив відкривати новий, екзотичний світ, немов мандрівник, висаджений на берег фантастичного континенту. Єдина відмінність полягала в тому, що примандрував не він, а природа — новий світ вибухав у нього під ногами щоранку. Траплялося, що сáме я називав усе й розповідав йому про міфологію тварин (це глухар, який часто парується із тетерею, а відтак постають безплідні двовидові гібриди, а це зубр, якого також називають маралом, сибірський олень, котрий цілковито зник у часи Криги, що навіть графові Шульцові довелося відмовитися від полювання на нього), адже я походив з їхнього світу. Я був європейцем, було Літо, й це була істина, рівномірно намащена з оманою.
Минав час; я зрозумів, що не рахую того минаючого часу. Я впав у рутину. Ґавріло й Альоша мене не проженуть, я можу тут лазити горами й лісами, вчитися стріляти вивірок, гріти кістки на сонечку й слухати нічний джаз із тріскучого радіо. Ніхто мене не знайде. Зрештою, ніхто мене й не шукає. Я заліг у соковитій траві на сонячному схилі понад струмком, заклавши за голову руки з ціпком, я спостерігав за хмарами, надутими, наче повітряні кулі, які прогулювалися над тайгою, одна, друга, третя, і похід із семи хмар, пов’язаних у довгий ланцюг, і дві кругленькі повітряні кульки, й тріснута повітряна куля, млява, розтягнута на половину неба… Альошина собака вляглася поруч, висолопила язика, важко дихаючи, щаслива від утоми після гонитви за молодим мисливцем. Сині мушки роїлися над лукою. Я махав перед обличчям. Рух був повільний, незібраний, безглуздий — чи то, щоби відігнати мошку, чи щоби захистити око від Сонця, чи покликати пса… Заснути? Не засинати? Зійти викупатися у тому холодному крижаному потоці? А може, на нову гору видертися з Альошею? Пошукати лосів? Може, назавжди забратися звідси, з Сибіру? Або нічого не робити? Хмари вкривали мене м’якими тінями. Хлюпала вода.
Настала Відлига, й ніщо вже не було необхідним. Жоден внутрішній ані зовнішній примус не накидав мені конкретного майбутнього. Я не мушу працювати, щоби сплачувати борги, для світу я все одно мертвий; я не мушу взагалі повертатися до Старого Світу. В мене немає зобов’язань перед сім’єю, у мене немає зобов’язань перед людьми й державою — я не маю сім’ї, я не маю держави. Мені нічого не загрожує, якщо я вчиню те чи інше. Досі я завжди залишався вмороженим в очевидність: варшавські борги, приказ і погрози Міністерства Зими, батько. Жилося. А тепер — усе не необхідне, навіть саме життя. Собака витягнувся у мене на грудях, я дмухнув йому в носа. Він широко облизався. Нас накрила наступна хмара. Запах теплої трави й вологого лісу розпихав ніздрі. Я подумав: це нульова точка, це початок системи координат.
Бо все починається від речей, начебто й простих й очевидних, але як мало людей на них спромагаються. (Живеться).
